Розділ 36

- Куди їхати? – запитав Ульф суддю, коли вони опинилися за воротами замку.

- На північ. До Тризуба, – побачивши, що Ульф змінився на обличчі, Ігор запитав, - Ти точно хочеш взяти Меч?

- Веди.

         Загін повернув на північ. До полудня вони вже були далеко від замку. Чим далі на північ, тим менше їм зустрічалися поселення людей або слідів їхньої діяльності. Дорога закінчилася і почався просто напрямок. Коні відчайдушно борсалися у снігу, але люди, не шкодуючи їх, підганяли тварин.

Коли сонце почало швидко ховатися за голі верхівки дерев на заході, Ульф наказав зробити привал. Ігор та Руслана сиділи біля багаття в оточенні кількох вояків, тримаючи в руках чашки з гарячим супом.

- Пам`ятаєш, як ми зустрілися вперше? – Ігор продовжував почату розмову.

- Не дуже чітко, - Руслана зробила маленький ковток бульйону.

- Так. давно це було. Маленька, білява дівчинка перетворилася на красуню.

Дівчина зашарілася й сховала обличчя в плащі.

- Я вже думала, що залишилася одна на світі, - промовила вона згодом. – Аж раптом з`являється Назар і все навколо мене починає крутитися з неймовірною швидкістю.

- Твій брат молодець. Він дуже тебе любить. І готовий за тебе померти.

- Так. я побачила це сьогодні. Шкода, що я не знаю нічого про нього. Як він жив ці роки? Ким став?

- Впевнений, у вас буде багато часу на розмови.

До них підійшов Олег з ковдрою в руках. Він дав її Руслані.

- Тримай.

- Дякую, - дівчина взяла дарунок.

- Подякуй Громовиці. Вона змусила мене взяти цю ганчірку, - Олег намагався не дивитися на Руслану. – Для тебе поставили окремий намет. Вояк відведе тебе туди.

- Дякую. – тихо мовила дівчина.

- А тобі, - Олег подивився на суддю, - доведеться спати у наметі разом з вояками.

- Краще ніж на вулиці на лютому морозі.

- Солдатська сіра ковдра, - промовив Ігор, коли Олег пішов. – Міцна і тепла. Але навряд чи королівська дочка передала б своїй подрузі саме таку ковдру.

- Ви думаєте це… - Руслана не договорила.

- Саме так, - кивнув суддя. – Королю байдуже тепло тобі чи ні. Воякам тим більше. Залишається тільки Олег. Очевидно, що ти йому не байдужа.              

- В дитинстві ми постійно билися, - усміхнулася дівчина.

- Любов і гнів, як дві великі, могутні річки витікають з одного джерела.

         Вони замовкли. Думали про своє. Згадували. Нарешті ніч остаточно опустилася на землю. Табір поринув у сон.

*

         Рано в ранці, не снідаючи, вони рушили в дорогу. Вони були першими, хто йшов цією дорогою після останнього снігопаду. Чим далі на північ, місцевість навколо ставала все більш похмурою. Ліс згущувався. Все частіше зустрічалися вікові а можливо й тисячолітні дерева. Здебільшого дуби й клени.

Дорога-напрямок стала вужчою. Час від часу, вона робила круті повороти то один то в інший бік. Ніби наткалася на якусь перешкоду і змушена була огинати її. Рвучкий вітер підіймав холодні хмари снігу. Непривітне небо сірою пеленою висіло над головами. Вони зробили коротку зупинку, щоб поїсти й поїсти.

         Згодом, дорога вибігла на галявину і вперлася у високий скелястий гребінь. Обійти, який було практично неможливо. В обидва боки, куди тільки сягало око, тягнулася прямовисна стіна. Верховина скелі стрімко підіймалася в гору, розділяючись на три частини. Середній шпиль був найвищим. Там де дорога стикалася з кам`яною стіною, зіяла чорна діра. Через цей отвір спокійно могли пройти двоє чоловіків.  

- Що це за місце? – запитала Руслана.

- Зачарована скеля Тризуб, - відповів Ігор. – З її печери ніхто не повертається.

- Меч в середині? – запитав король.

- Так, - кивнув Ігор. – Я принесу Його і ти відпустиш дівчину.

- Самого тебе я не відпущу. Дівчина і я підемо з тобою.

- Нехай вона залишиться тут, - схвильовано наполягав суддя. – Ти ж знаєш, яка слава в цього місця.

- Не витрачаймо часу на балачки. Буде так, як я сказав.

         Поки вояки запалювали смолоскипи, Ульф наказав Олегові залишитися назовні з половиною загону. Хоча Олег і сперечався але батькове слово було незмінне. Ігор першим підійшов до печери. Звідти вилітав сильний, холодний протяг, ледь не задуваючи вогонь на смолоскипах.

- Чого чекаєш?! – вигукнув Ульф. – Йди!

         Ігор зробив крок у середину. Під ногами тріщало каміння. Він торкнувся рукою крижаної стіни. Вітер дув їм в обличчя не постійно а ривками. Кілька десятків кроків вони проходили спокійно. Потім сильний потік повітря виривався з нутрощів гори, забиваючи дихання. Звідусюди чулися химерні голоси та звуки. Вояки перелякано перемовлялися між собою.

- Замовкніть! – гримнув Ульф. – Це просто вітер!

         Тунель розходився у два напрямки. Ігор повернув ліворуч. Через деякий час вони знову повернули ліворуч.

- Ти, куди нас ведеш?!...

Голос короля потонув у черговому потоці повітря. В ньому чітко почувся чийсь божевільний, несамовитий сміх. Смолоскипи погасли всі до одного. В темряві повисла тиша. Потім пролунав дзвінкий і короткий дівочий крик.

- Запалюйте вогонь! – заволав король.

Тремтячими руками вояки висікали зі шматочків кременя іскри. Ульф нетерпляче їх підганяв. З горем навпіл, загорівся один світоч. Ігор та Руслана зникли.

- Де суддя?! – король бігав по тісному тунелю, розкидаючи вояків. – Де дівчина?! Ігор! Я знайду тебе! Ти будеш довго помирати!