Розділ 46

Ігор присів біля могили своєї дружини. Сніг на каменях майже розтанув. Мокрі валуни виблискували на сонці. В небі пурхали зграї різних птахів. В повітрі пахло весною. Природа прокидалася, мов розманіжена діва від сну. Цю ідилію порушував лише гуркіт з печери. Змій ніколи не мав спокою. Ігор поклав руку на холодний камінь.

- Скоро я прийду до тебе, - не голосно промовив він. – Скоро. Якби моя воля, я пішов би зараз, - Ігор повернув голову. По схилу підіймалися Назар і Громовиця. – Та нажаль, є ще не закінчені справи.

         Ігор сів на брилу, що стирчала зі снігу, і став чекати поки вони піднімуться. Поки Назар прив’язував коней до маленької деревини, Громовиця обіймалася з Ігорем.

- Навіть не уявляю, як цього разу добі вдалося вирватись, - усміхаючись, сказав суддя.

- Шкода тільки, що я не встигла, - сумно відповіла Громовиця.

- Так, я знаю, - мовив Ігор і трохи помовчав. – Олег поховав Руслану на самому високому пагорбі над Дніпром.  

- Олег?! – здивувалася Громовиця.

- Так. Відразу після бою.

- А Гліб і Боян? – запитав Назар. – Що з їхніми тілами?

- Коли гвардійці пішли, я знайшов їх і поховав в одній могилі поруч з Русланою.

- Дякую, - кивнув Назар.

Вони помовчали, пригадуючи тих кого вже не було у цьому світі.

- Ці звуки… - Громовиця дивилася на вхід у печеру.

- Змій страждає від голоду, - пояснив Ігор. – Йому постійно потрібні живі душі. Саме живі. Із плоті і крові. Які дихають. Які відчувають біль, радість, сум, щастя. Тільки так він може вгамувати бажання, яке перетворилося на безкінечну муку.

- Звідки він узявся? – запитала Громовиця.

- Колись давно, Зло знайшло притулок у тілі тварини, яку древні називали драконом. Дракон або змій навчився думати, говорити. Зло обдарувало Змія магічною силою. Він підкорив собі інших драконів.

- І вони знищили древніх людей, яким служили, - закінчив розповідь Назар.

- Так, - підтвердив Ігор.

- Чому Білий Олень не зупинив дракона? – спитала Громовиця.

- Ті люди перестали служити Сущому, - розповідав далі суддя. – І Він дозволив їм ходити власними шляхами, щоб люди усвідомили ціну непослуху.

- Невже так буде постійно? - приречено мовила Громовиця.

- З’явиться той, хто знищить Змія. Але ще не час.

- Коли ж прийде той час? – Громовиця допитливо глянула на Ігоря.

- Чому ви тут? – суддя проігнорував її запитання.

Громовиця дещо розгублено подивилася на Ігоря потім на Назара. Запанувала незручна мовчанка.

- Я хочу взяти Меч, - промовив Назар.

- Меч.         

- Так. Меч, - сказала Громовиця. – Він вирішив стати суддею.

Ігор витягнув Меч і увіткнув його у брилу, на якій нещодавно сидів. Висікаючи жмутки іскор, лезо увійшло у каменюку на половину. З печери донісся нервовий рик Змія.  

- Бери, - сказав Ігор.

Назар простягнув руку до руків’я.

- Але, якщо в твоєму серці є неправда, Меч тебе вб’є.

Рука Назара повисла в повітрі. Він завмер на місці, не наважуючись на який не-будь рух.

- Ти чого? Бери!, - підбадьорювала його Громовиця. – Що з тобою?  

Назарова рука впала вздовж тіла мов паралізована. Він навіть відступив на крок назад. Громовиця розгублено переводила погляд з Назара на Ігоря.

- Скажи їй, - промовив суддя.

Та Назар мовчав. Він не наважувався подивитися на Громовицю. Вона стала перед ним впритул. Йому все ж довелося підвести очі.

- Я хочу вбити твого батька, - нарешті промовив Назар. – Меч потрібен був для цього.

- Що?

- А ти думала я забуду те що він зробив з моїми рідними?! – зірвався Назар. – Око за око. Така правда цього клятого життя! Твій батько зробив мене розбійником і вбивцею. Але й цього було мало. І він забрав у мене єдиних рідних людей! І після цього ти сподівалася, що ми з тобою створимо сімейне гніздечко у напівзруйнованій хижі?!    

Громовиця ляпасом зупинила цей словесний потік. Назар ніби наштовхнувся на стіну. Тиша навколо аж задзвеніла.

- До біса, - процідив він крізь зуби, скочив на коня і поїхав у низ.

Громовиця ледь стримувала сльози, дивлячись йому у слід.

- Я врятувала тобі життя, телепню! – вигукнула вона. І сівши на сніг, заплакала.

         Ігор підняв її і пригорнув до себе. Вона обійняла його мов батька.

- Що мені тепер робити? – трохи заспокоївшись, запитала вона.

- Повертайся до дому.

- Як я можу? Батько мене вб’є. Або віддасть заміж кудись на північ до вікінгів. Навіть не знаю, що краще.

- Я б не наважився назвати Ульфа доброю людиною. Але він дуже любить тебе й Олега. В нього рука не підніметься зробити тобі зло. 

- Я люблю Назара, - просто зізналася Громовиця.

- Знаю.

- То, що ж… Невже це кінець.

- Ні, не кінець. Насправді, все тільки починається. Довірся Сущому. Зрештою, здійсниться тільки Його воля.

- Так, - кивнула Громовиця. – Я спробую.

- Я проведу тебе до найближчої гвардійської залоги.

- Буду дуже вдячна.