Розділ 51

Надвечір, королівський почет стрілою увірвався у Дмитрівську залогу. Кінські копита підняли хмару пилу, яка осідала на гвардійцях, що вистроїлися в шеренгу, зустрічаючи короля.

         Ульф скочив з коня. До нього миттю підбіг командир залоги.

- Ваше величносте…

- Де полонений? – перебив його король.

- Справа в тому, - зам’явся командир.

- Кажи вже.

- Полонений утік.

- Що?! – Ульф перезирнувся з Олегом. – Як це втік? Де Крисп?

- Я вам покажу. Ходімте за мною.

         Командир провів Ульфа та Олега до сараю де сидів Назар. В трьох вони мовчки стояли над Крисповим тілом. Від спеки тіло швидко розкладалося. В сараї стояв неприємний сморід.

- Він зламав йому шию, - промовив командир. – Вправний сучий син.

- Коли це сталося? – запитав король.

- Вчора по обіді. Охоронці подумали, що він один із людей Криспа. Тому й випустили його. Я вислав загін розвідників. Але вони втратили його слід за річкою.

         Ульф мовчки дивився на Криспа. Здавалося, він зовсім не чув розповіді командира.

- Це навіть добре, - промовив король. – Не так як я думав. Але теж не погано.

Гвардієць здивовано подивився на Ульфа а потім на Олега, ніби питаючи в нього пояснення. Та привчений не втручатися у справи начальства, командир запитав інше.

- Ваша величносте, що робити з людьми Криспа?

- Вбити, - король подивився на гвардійця. – Ніхто не повинен вийти звідси. Інакше я зніму твою голову.

- Так, пане, - кивнув той і зник за дверима.

- Ти справді зрадів втечі Назара чи мені здалося? – запитав Олег.

- Він приведе нас до Ігоря а значить і до Меча, - відповів Ульф. – Ходімо звідси. Тут тхне.

         Вони вийшли на двір. Сонце остаточно сховалося за верхівками дерев. На подвір’ї точився бій. Навіть не бій а різанина. Гвардійці планомірно знищували розбійників Криспа. У вечірньому повітрі лунали крики, прокльони, лайка, дзенькіт мечів.

- Але як ми дізнаємося де вони?

- Є спосіб, - хитро усміхнувся Ульф і спокійно пішов до свого коня.