Меч Правди

Розділ 56

Ще до того, як почалося повстання, Ульф вирішив зміцнити оборону королівського замку. Він наказав побудувати навколо своєї резиденції два високих мури. Русло річки, що протікала неподалік, змінили. Робітники пустили її у глибокий рів навколо зовнішньої стіни. Роботи кипіли з раннього ранку до пізнього вечора. З початком повстання вони тільки прискорилися.

         Громовиця, разом з охороною, мчала крізь цей велетенський будівельний майданчик, дорогою вимощеною новою бруківкою. Тимчасовим, дерев’яним мостом  процесія перескочила рів і вирвалася на вільний простір.

Громовиця глибоко вдихнула і підострожила коня. Вона хотіла бути якнайдалі від цього місця. До гнітючих думок про примусове заміжжя додалися новини про кровопролитне повстання, яке охопило велику частину Дулібії. А це жахливе будівництво було символом недолугого і жорстокого правління її сім’ї. Довгі прогулянки лісом були для неї єдиною розрадою.

         До речі про ліс. Будівництво вплинуло і на нього. Тисячі дерев були вирубані. На великій території, навколо замку, де раніше росли непрохідні хащі, тепер стирчали лише пеньки.

Та ось нарешті спустошена земля минула і почався тисячолітній ліс. Громовиця вибрала вже відомий їй шлях на схід. Промінчики сонця ледь пробивалися крізь густу рослинність. Та незважаючи на похмурість цих місць, Громовиці тут було добре. Дорога вивела її до лісового озера. На його рівній, темній поверхні плавали лілії, вздовж берегів ріс очерет. У суцільній тиші лунало дзвінке квакання жаб.

Громовиця зупинилася на улюбленому місці, захищене від сторонніх поглядів густими кущами. Звідси відкривався чудовий вид на озеро. Ще раніше слуги розчистили берег від очерету для купання. Гвардійці, як завжди, перевірили місцевість, щоб Громовиці ніхто і ніщо не заважало. Служанки розклали на траві велике покривало, допомогли їй роздягтися і зникли. Громовиця стояла на березі заплющивши очі й підставляючи оголене тіло гарячому і в той же час лагідному сонцю. Крок за кроком вона занурилася у воду. Потім, відштовхнувшись ногами від піщаного дна, попливла.

Озеро живилося кількома джерелами, які виводили з під товщі землі холодні води підземних річок. Саме тому озеро глибоко не прогрівалося навіть у найбільшу спеку.

Вода була така холодна, що Громовиця затамувала подих. Та вона була готова до такого. Кілька активних рухів і тіло звикло до нового середовища. Вона швидко допливла до середини водойми а потім не поспішаючи поверталася назад. Не напряму а зробивши гак праворуч.

Несподівано, на відстані витягнутої руки, з’явилися бульбашки а за ними голова якогось чоловіка.

- А-а! – вирвався в неї переляканий крик.

Лише потім вона впізнала Назара. Засмаглий, з короткою бородою і темно-русявим волоссям, що спадало на плечі. Він вказував пальцем, щоб вона замовчала. Та було вже запізно. На берег вибігли служниці.

- Що з вами, пані! – схвильовано вигукнула одна з них.

Через очерет, служниці не могли бачити Назара.

- Все гаразд! – Громовиця спробувала сказати це якомога спокійніше.

- Ви кричали.

- Я подумала, що мене щось вкусило, але то виявилися просто водорості. Йдіть. Я покличу коли треба.

- Добре, пані.

- Ти здурів? – голосно зашепотіла Громовиця, коли служанки пішли. – А якби вони тебе побачили?

- А якби ти не кричала, вони б взагалі не прибігли.

- О! То це я винна, - сердито мовила Громовиця. Потім, якось по іншому подивилася на нього. – О, Господи! Ні!

- Що таке?

- Ти, голий.

- Звісно, голий. Не буду ж я плавати у воді одягнений.

- То ти за мною спостерігав. Збоченець! – Громовиця хлюпнула Назарові в обличчя. – Не дивись туди.

- Куди? – не зрозумів він.

- Туди, вниз.

- По-перше, крізь воду дуже складно роздивитися твої принади. А по-друге, я вже й так усе бачив.

- Ах ти ж… - Громовиця спробувала лиснути його по обличчю.

- Тихо. Заспокойся, - Назар перехопив її руку. – Зараз охорона твоя позбігається. Я подолав довгий і небезпечний шлях не для того щоб ти зіпсувала все своїми криками.                        

Те, як він це сказав, змусили Громовицю заспокоїтися. Вона побачила зовсім іншого Назара. Дорослого чоловіка на плечах, якого лежить вантаж великої відповідальності.

- Ти міг вибрати більш зручніше місце для розмови? – примирливо мовила вона.

- Я довго спостерігав за твоїми прогулянками. Це озеро єдиний шанс, щоб поговорити з тобою на одинці.

Громовиця мовчала, чекаючи поки він продовжить.

- Ігор помер, - нарешті промовив він.

Її обличчя вкрив сум. Вона стиснула губи і відвернулася.

- Коли?

- Три місяці тому. Передав мені Меч і помер.

- Я рада, що ти погодився стати тим, ким повинен.

- Але я не думав, що буде так складно. І я хочу… - Назар замовк. – Я хочу вибачитися…

- Не говори нічого, - урвала вона його і поцілувала.

Він силою змусив себе відірватися від її уст. Лише для того, щоб промовити:

- Я тебе люблю.

- Нарешті ти це сказав, - засміялася вона.

- Пані! – почулося з берега. – Пані, де ви?!

Громовицю не було видно з за очерету.

- Якщо я не відгукнуся, буде біда, - промовила вона пошепки.

- Коли ми зустрінемось?

- Пані, де ви?! – не вгавала служниця.

- У Чорному урочищі. Через три дні. Перед заходом сонця.

Вони поцілувалися на прощання і Громовиця попливла до берега.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше