Розділ 58

Назар прибув на місце коли жовтогарячий диск сонця зачепився за верхівки дерев. Урочище не даремно називалося Чорним. Від густої листяної шапки тут було темно, як вночі. Назар продирався вузенькою стежкою, що губилася у щільному гіллі. Вона вивела суддю на маленьку галявину. В центрі якої ріс старезний дуб з широкою кроною. Назар спішився і відпустив коня пастися. Той з радістю почав хрумкати соковиту траву.

         Суддя вдихнув повітря на повні груди. Неприємне місце – подумалось йому. Назар обійшов навколо грубого стовбура. На ньому він помітив написи не відомою мовою. Цими символами була всипана вся деревина. Він перечепився об щось тверде. Під травою виявилася кам’яна плита. Лікоть у ширину і приблизно чотири лікті в довжину. На її поверхні були витесані такі самі літери, як і на дубові. Назар замислено дивився на дивну знахідку. З роздумів його вивів, якийсь шум. Він підвівся й приготувався зустріти будь-кого. Але на галявині з’явилася лише Громовиця. Вона находу зіскочила на землю і впала йому в обійми.

- Як тобі вдалося позбутися охорони? – Назар нарешті зміг відірватися від її уст.

- Невже ти не помітив? – засміялася Громовиця, відступаючи назад.

         Тільки тепер він розгледів, що на ній був чоловічий одяг. Капелюх приховував косу. А замість білого скакуна, неподалік паслась руда кобила.

- Я просто виїхала з замку. А всі думають, що я сиджу у своїй кімнаті.

         Вони мовчки усміхалися, дивлячись один на одного і тримаючись за руки. Назар бачив, як в її очах відображається захід сонця.

- Я більше ніколи тебе не відпущу, - промовив Назар.

Вона пригорнулася до його грудей.

- Постарайся дотриматись обіцянки.

- Не подобається мені це місце, - озираючись навколо, сказав суддя. – Тут відчувається, якась не добра сила.

- Я чула, що тут буває мало людей тому й вибрала його для зустрічі.

- Їдьмо звідси.

         Впіймавши коней, які із задоволенням блукали галявиною, вони пірнули під зелено-чорну ковдру розлогих і переплетених між собою гілок. Кущі боляче стьобали по рукам і плечам. Доводилося нахиляти голову, щоб не пошкодити очі.

         Навколо урочища розкинулися зелені поля, на яких хвилями здималися пологі пагорби. Власне, саме урочище й ховалося у неглибокій долині між кількох горбовин.

         Вони не відразу збагнули, що відбувається. Назарові здалося ніби це просто вибрики променів вечірнього сонця. Химерна гра світла і тіні.

- О, боже! – вигукнула Громовиця.    

На пригірках стояло гвардійське військо. У промінні згасаючого світила, списи палахкотіли червоним вогнем.

- Ти взяв мене у заручниці, - рішуче мовила дівчина. – Він нас відпустить.

- Твій батько не дурний, - Назар взяв її за руку. – Він чекав, коли ти до мене прийдеш, щоб заволодіти Мечем.

- Що ж робити? – у відчаї стиснула його пальці Громовиця. – Він тебе вб’є.  

- Смерть – це не найгірше.

- Назаре!! – пролунав голос Ульфа з найближчого пригорка. – Навколо урочища мої люди! Віддай Меч правди!

- Ти ж знаєш – я не можу! – видихнув суддя.

         На деякий час запанувала тиша. Тільки вітер шелестів польовими травами та листям. Перед Ульфом вивели п’ятьох зв’язаних людей і поставили їх на коліна. Позаду кожного став гвардієць. Вправним рухом, двом полоненим перерізали горло.

- Ні! – Громовиця затулила очі руками і відвернулася.

- Якщо не віддаси Меч, ці троє помруть! – спокійно вигукнув король. – І це станеться дуже скоро!

         Назар стиснув повідки й подивився на кохану.

- Не роби цього, - мотнула головою Громовиця зі страхом в очах. – Не треба.            Назар нахилився до неї і поцілував.

- Вони вб’ють тих нещасних.

- Невже ти нічого не можеш придумати? – зі сльозами мовила вона.

Він іще раз поцілував її і вони поскакали до короля.

- Встань з коня і поклади Меч на землю, - наказав Ульф, коли суддя зупинився.

Назар виконав повеління. Гвардійці зв’язали суддю.  

- Вбийте їх, - Ульф хитнув головою в бік полонених.

- Стій! – Назар марно спробував вирватися з рук гвардійців.

Троє тіл одночасно впало на землю, заливши смарагдово-зелену траву червоно-чорною кров’ю. Громовиця закричала від жаху.

- Я ж здався! Нащо ти їх убив? – вигукнув у відчаї суддя.

Не звертаючи уваги на його слова, король зліз з коня і опустився на коліна перед магічною зброєю в піхвах.

- Нарешті, - прошепотів Ульф.

Всі дивилися, як він водив рукою над Мечем ледь не торкаючись руків’я.

- Батьку, обережно, - промовив Олег.

Король прокинувся ніби від глибокого сну. Він окинув поглядом присутніх, приходячи до тями. Взявши обережно піхви з Мечем, Ульф поклав їх на підводу.

- Їдьмо до Змія, - нарешті промовив він. – Громовиця, ти повертаєшся додому.

- Ні. Я…

- Я накажу тебе зв’язати, - не дав їй закінчити батько. – Тому, краще підкорися. Ворушіться!