Розділ 23. Про старовинні заклинання і прокляття богів

Кабінет директора зустрів нас тишею і приглушеним світлом. На столі лежала купа документів, які лорд явно переглядав до того, як змушений був звернути на нас свою увагу. Першим в кабінет увійшов директор, тягнучи за собою Девона на буксирі. Вслід за ними в кімнату вбігла Кайя, і уже після цього туди неохоче увійшла я.

- І так, - директор, нарешті, відпустив вухо некроманта і зайняв своє місце за столом, - я вас уважно слухаю.

Мовчу, мені просто сказати нічого. Я взагалі до всього, що трапилось мала тільки дотичне відношення. А Девон з Кайею переглядаються. Лорд цього не помітити не міг. Відкинувшись на спинку крісла, він окинув уважним поглядом парочку і зупинився на мить, роздивляючись потріпаний букетик зірниць.

- Що ж, мені все більш-менш ясно.

Ми всі в трьох розгублено подивилися на директора.

- Чому ти до них у вікно поліз я розумію, - с хитрою усмішкою заявив лорд. – А от чому ви, леді, заверещали? - І погляд головне такий насмішкуватий в мою адресу. – Мелл, люба, нагадай-но мені, як давно ти, кажеш, повернулася?

- Я вам нічого не говорила, - хмуро відповіла я.

Директор усміхнувся ширше і подивився на Кайю. Суворо подивився. Дівчина під його поглядом поблідла, але нічого не сказала. І лорд пішов на підлість. Змах рукою і в дівчину полетіло закляття правди. Я навіть обуритись не встигла, як Кайя усе виклала директору і навіть своїми підозрами з цього приводу поділилась.

Стою, закривши лице руками, і мовчки слухаю, а сама думаю тільки про те, як не задушити після такого директора. Ні, в тому, що він мені цього зробити не дозволить, я не сумніваюся, от тільки руки так і чешуться. Нарешті Кайя закінчила говорити, і закляття правди розвіялось. Такою блідою, переляканою і тремтячою я дівчину ще ніколи не бачила. І Девона також.

- Ви, двоє можете іти. Вам і так від Кваєр влетить. Дозволяю навіть в місто прогулятися, якщо повернетеся до півночі.

І Кайя, і Девон залишились стояти на місці, і дивилися на мене такими винуватими поглядами.

- Марш звідси! – розізлився директор.

Здригнулися, і я з ними, але з місця не зрушили, доки я їм не кивнула. І тільки після цього, неохоче, увесь час оглядаючись на мене, парочка покинула кабінет директора.

Лорд провів їх роздратованим поглядом і подивився на мене.

- Розповідай, - діловито заявив він.

- А то що? Застосуєте і до мене закляття правди?

Директор поморщився. І я знала чому. Це закляття має обмеження у використанні. До простого люду його ще можна застосовувати, а от до аристократів тільки у виняткових випадках, інакше я матиму повне право звернутися у відповідні органи за захистом свого порушеного права. І от тоді уже у лорда Мілдрета можуть виникнути проблеми.

- Не злись, - хмуро проговорив він і встав з-за столу.

Обійшовши його лорд зупинився навпроти мене і заглянув мені в лице.

- Як пройшла бесіда з братом можеш не розповідати, це твоя особиста справа і я туди лізти не збираюся. Розповідай, що трапилося після цього.

Роздратовано дивлюся на директора.

- Таємниця слідства? – насмішкувато передражнив він мене.

Я насупилась.

- Жалюгідне видовище, - прокоментував він моє обурення і несподівано його лице заволокла безлика маска.

У мене крик в горлі застряг, а очі округлилися втричі. Лорд зрозумів, що щось не так і маску розвіяв.

- Хм…

Я інстинктивно почала відступати до дверей, перебираючи в голові всі відомі мені способи захисту і сама ж себе зупинила. Якби лорд Мілдрет був вбивцею, він би не стояв зараз з таким розгубленим виразом обличчя. Та й викривати себе не став би. Хіба що для того, щоб мене вбити. І я зосередилась на директорові.

Чоловік продовжував стояти на місці, схиливши голову на бік, і роздивлятися мене.

- Тобто, хто тепер займає пост Глави Імперської служби безпеки, ти уже знаєш, - по-своєму розтлумачив мою реакцію лорд. - А чому тоді перелякалася?

І в його очах одразу ж відобразилася здогадка. Очі миттю потемнішали, губи стиснулися в тонку лінію, а руки в кулаки.

- Еш! Еш, щоб тобі з демонами жити!

В наступну мить посеред кабінету директора появився темний вихор, і от уже з нього виступив мокрий і злий Ешкарт Рівендейл. І він явно збирався виказати директору усе своє обурення, але помітивши мене, так і завмер – з мокрим волоссям, в наспіх одягнених штанах і з рушником в правій руці.

Я збентежилась. Просто згадався останній раз, коли я його без сорочки бачила і так соромно зробилося. В наступну мить тіло тіні оточила пара. Коли ж вона розвіялась, чоловік уже стояв абсолютно сухий і зібраний.

- Що тут відбувається? – роздратовано поцікавився він, стискаючи в руках той самий рушник.

Що тут можна сказати, особисто я зосереджено роздивлялася візерунок на килимі.

- Ні, це ти мені скажи, що, до демонів, відбувається в нашій імперії?!