Мені не потрібен чоловік! Що значить, ви наполягаєте?!

Розділ 10. Не шкодую про те, що зробив

 

Розділ 10. Не шкодую про те, що зробив

 

Яна не вгадала. Відвідувачем виявився не артефактор і не Моріс, а листоноша.

— Лист для власниці крамниці, — він простягнув дворецькому конверт і поскакав геть через бур'яни, як ошпарений заєць.

Боніфас манірно закрив за ним двері і з фірмовою сяючою посмішкою передав послання Яні:

— Муазіль Вів'єн, маю честь повідомити, що вам лист. Щойно доставили.

От артист. Ніби Яна цього не бачила на власні очі. І головне, як швидко вжився в роль, хоч йому поки нічого не пообіцяли! Яні, звичайно, не шкода було виділити для Боніфаса кімнату. Тут, в крамниці, їх кілька. Але їй же поки навіть жити нема на що, не те що наймати працівників.

Всі ці думки промайнули у неї в голові, поки відкривала конверт. Цікаво, що в ньому? У Яни було три версії — це або послання від тітоньки, або від повіреного, або від майже-чоловіка, хай йому грець. Але вона знову не вгадала.

У конверті лежав офіційний бланк з гербами і печатками. У заголовку значилося, що це лист з міської ратуші.

Вельмишановна Муазіль Вів'єн,

нам стало відомо, що на даний момент ви є власницею крамниці, розташованої на центральній площі в будинку під номером вісім, тому просимо ознайомитися з нижченаведеним.

Понад двадцять років у міську казну не вносився податок на землю, яку займає ваша крамниця. На даний час борг становить п'ять тисяч луардів. Просимо сплатити його протягом трьох днів. Інакше мерія залишає за собою право відсудити земельну ділянку разом з усіма будівлями на користь міста.

Щиро Ваш,

перший заступник градоначальника монсір Шаброль

От халепа! Дайте Яні стілець, чи що. Такі новини потрібно дізнаватися сидячи. Це що ж, міське управління тільки і чекало, щоб у крамниці з'явився власник, щоб навісити на нього борги?! П'ять тисяч луардів?!!! Що за драконівські податки?!!! Хоча це ж накопичилося за багато років. Мабуть, дядечко Жюль після того, як був змушений покинути крамницю, махнув на неї рукою і не морочився з податками. Ох! Сума для Яни абсолютно нереальна. А як же прикро. Вона вже встигла прив'язатися до своєї проклятої крамниці. Їй вже встигла сподобатися думка, що вона деякий час поживе тут. У неї вже і кіт є, і дворецький, он, накльовується. Яні зовсім-зовсім, ось просто таки категорично, не хотілося розлучатися зі своєю крамницею.

— Міііу, — сумно простягнув Кузя.

— Погані новини? — здогадався Боніфас, який уважно спостерігав за Яною, поки вона читала лист.

— Жахливі, — не стала прикрашати реальність Яна.

— Тоді дозвольте приготувати вам чай, муазіль Вів'єн, — співчутливо посміхнувся Боніфас. — Святий обов'язок кожного дворецького – напоїти господарів чаєм, коли вони отримують погані новини.

— У мене немає чаю, — розвела руками Яна.

Чай у нинішньому фінансовому становищі — це розкіш. Яна планувала купувати лише найдешевші і водночас поживні продукти.

— Ображаєте, муазіль Вів'єн, — Боніфас гордо задер підборіддя. — Я знаю вісімнадцять способів приготувати чай за відсутності чаю. Адже його можна заварювати зі свіжих або сушених ягід і фруктів, з листя, трави і навіть кори. А на задньому дворі вашої крамниці я бачив, між іншим, зарості шавлії.

Шавлії чи бур'яну?

Вже за півгодини Яна і Боніфас сиділи у вітальні в кріслах і пили чай. У "вітальні" – це, звичайно, образно кажучи. Але саме цим красивим словом дворецький назвав одну з кімнат другого поверху, де розчистив від завалів затишний куточок.

Кузя теж вирішив не відриватися від колективу. Прилаштувався поруч у порожній коробці і жував щось підозріло схоже на сосиску. Десь поцупив?

Яна сьорбала обпікаючий гарячий ароматний напій і мимоволі мружилася від задоволення. Виявляється, вона страшенно скучила за чаєм, і навіть не за самим чаєм, як таким, а за чайною церемонією — коли ти відчуваєш повне моральне право розслабитися, забути про всі проблеми і тривоги, і нічого не робити, поки рідина в чашці не закінчиться.

До речі, про чашки і чайник. Все це Боніфас відшукав сам, все привів до ладу. Яна відчувала щиру вдячність.

— Дякую, — посміхнулася вона йому.

— То мене прийнято? — засяяв він, вважаючи слова подяки затвердженням на посаду.

— Боніфасе, чому ви так хочете влаштуватися працювати тут? Крамниця вважається проклятою. Тут небезпечно.

— Я не боюся дамарійських проклять. Для дворецького найстрашніше прокляття — залишитися без дому, — сумно посміхнувся він. — Я можу обходитися майже без їжі та води, мені не страшні спека і холод, але я не можу без будинку. Мені потрібно десь наводити лад, мені потрібно комусь робити чай.

— Але чому ви не спробуєте влаштуватися в більш престижне місце? Я ж бачу, ви професіонал, добре знаєте свою справу. Та й рекомендаційні листи у вас є.

Посмішка дворецького трохи поблякла:

— Немає в мене рекомендаційних листів, — зізнався він. — Мене вигнали з останнього місця роботи з ганьбою.

— Але чому? Що трапилося?

Яна щосили співчувала Боніфасу. Їй здавалося, що господарі були не праві. Прискіпалися до якоїсь дрібнички. Що такого жахливого він міг зробити? Каву на дорогий килим пролити?

— Я зірвав весілля свого господаря, — приголомшив він.

Яна від подиву залпом допила залишки чаю. Професійна звичка змусила Боніфаса одразу ж піднятися і з бездоганною церемонністю знову наповнити чашку Яни до країв.

Про свою він теж не забув. Відсьорбнувши трохи, почав розповідати.

— Так, я знаю, що порушив кодекс дворецьких. Дворецький не повинен лізти в особисті справи господаря. Але я не зміг.

Це, напевно, магія чаю. Під дією чаю складно не поділитися тим, що наболіло.

— Мій колишній господар не молодий. Йому сорок п'ять. Закоренілий холостяк. Весь у справах і турботах — у нього висока посада. Він перший заступник градоначальника.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше