Мет і Деч

Частина 11. Чудова ідея, яка виявилась не дуже чесною…

На майданчику спочатку, як завжди, гралися у війну. Розібрали зброю, кому яка подобається, і давай бігати і нападати один на одного. Всілякі бойові прийоми використовували, хто які знає, доганяли, відбивалися, перемагали. Всього в грі було близько десяти дітей. Мет і Деч сиділи у нас на плечах, знімали своїми малесенькими камерами наші бої і все дивувалися, як нам не нудно гратися у війну.

 

Згодом, коли всі трохи потомилися і заспокоїлися, ми з Катею запропонували погратися у чарівників. Спочатку на нашу пропозицію не згодились, подумали, що ми просто насміхаємося. Ніхто не хотів виглядати дурником, вирішили, що ми замислили якусь підставу. Так воно, звичайно, і було, але ми не збиралися насміхатися над своїми друзями. А потім хтось все-таки зацікавився – що ми придумали? Ми розповіли про умови гри. Старші хлопці подумали трохи, почухали потилиці і згодилися спробувати. Для того, щоб відгадувати слово, яке задумає вся компанія, визвався самий безстрашний – Олег.

 

Перше слово, яке загадали Олегові, було «школа». Певна річ, Олег не вгадав його, хоча спроб давалося цілих п'ять! Далі були інші хоробрі, але все одно ні в кого нічого не виходило, навіть коли давали підказки. Одного разу комусь випадково вдалося вгадати приблизно таке слово, як задумали – магазин, а вгадали – цукерки. Приблизно, але ж не воно… Гра явно не йшла, всім стало нудно і вже хотіли знову починати війну…

 

Тут ми з Катею напросилися відгадати слово. Старші хлопці тільки руками на нас махнули – куди вам малечі відгадати, коли і старші не змогли. Але ми дуже просили хоча б один разочок. Потім хтось згадав, що саме ми таку гру запропонували і сказав:

– Ну, давайте, вчені люди, покажіть нам свої чарівні здібності! – слова були такі глузливі, що нам стало прикро.

– Ну, заждіть, – з помстою подумав я, зараз ви всі попадаєте непритомними.

 

А хочу сказати, що Деч навчив мене і Катю, як нам слід поводити себе у грі: робити вигляд, що ми думаємо, і відразу правильне слово не казати, а щось таке схоже. Вдавати, ніби ми напружуємо мізки, водити руками, як роблять фокусники в цирку, піднімати і опускати голови, заплющувати очі, ну, трохи пограти, як артисти. Це щоб було цікавіше, і тільки на останній спробі видати слово, яке підкажуть нам мурахи.

 

І от вся компанія відійшла вбік, а я і Катя сіли на лавку і стали чекати, коли вони задумають і підійдуть до нас, щоб почути відповідь. Слово загадали дуже важке, я , навіть, не зрозумів, що це таке, бо не знав такого слова – ІН-ФЛЯ-ЦІ-Я. Мені Деч промовив його майже по буквах.

– От капосні хлопці, - подумав я, – бач що придумали? І хто ж це такий розумний серед них є, що такі складні слова знає?

 

Пройшло кілька хвилин, ми чули, як вони сперечалися, хтось казав, що давайте поміняємо слово на ще важче, але інші не погоджувалися, бо і таке слово мало хто знав.

– Вони й так не відгадають, побачите! – сказав хтось глузливо.

І от вся ватага підступних друзів посунула до нас.

 

– Ну, розумники, що ми задумали? Будете відгадувати, чи відразу здастеся? – над нами кепкували і насміхалися від усієї душі, і сміялися, і реготали.

Ми з Катею ледь не плакали, бо нам було дуже прикро. Але Деч казав мені прямо у вухо:

– Не підведи! Роби, як я тобі казав – не спіши, вдавай, що думаєш!

 

Я наморщив лоба, глянув на Катю. А вона, як справжня артистка, підняла руки вверх і стала водити ними туди-сюди, очі заплющила, потім присіла і ніби прислухалась до чогось…

– Ха! Ха! Ха! – ох і реготали ж усі, аж за животи хапалися і по землі качалися.

Але Катя не зважала, а все продовжувала свої чаклунські рухи. Я теж трохи оговтався і теж заплющив очі і став шепотіти:

– … Інформа…, інка…, шось схоже на інфлація…

 

Хлопці не чули мого бурмотіння, бо весь цей час потішалися над нами і шуміли, а Таня, сестра Олега, прислухалася і крикнула:

– Він вгадав, ну майже вгадав! Він сказав ІНФЛАЦІЯ!

А Катя тим часом теж голосно сказала: – я знаю слово, яке ви загадали – ІНФЛЯЦІЯ! Правильно?

 

Всі неначе заклякли… Стало тихо, аж дорослі почали придивлятися до нашої компанії, бо це завжди небезпечно, коли діти раптом затихають ні з того, ні з цього.

– Ага, так нечесно – це Таня Ромі сказала! Я бачив, як вона йому щось шептала! – з усієї сили закричав Діма, бо він, як і всі, не розумів, як ми з Катею могли вгадати слово, та ще й таке незнайоме.

Всі накинулись на бідну Таню, а вона відкидала підозри і ледь не клялася, що нічого мені не казала, що все було чесно, просто вона перша почула, як я сказав це слово, бо я говорив дуже тихо, а хлопці галасували і нічого не чули.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше