VIII. Ніч Свята

Заколотила труну зсередини. Кричала, що іншому світу він не дістанеться, що йому ніколи не пізнати брехні, фальшу і злості, тих виродків бездушних, того земного простору, котрий в силі його стихії потребує, чекає, сподівається. Але тепер він Ніхто, і в потойбіччі був Ніким, але лише для неї, бо в її задзеркаллі знаходився. В її власній безодні, такій же глибокій, як вічні сутінки, в честь яких розпочалося святкування.

Карнавал ночі. Маскарад замкнутого жахіття. Млічне Різдво і готична вистава божевілля. Драматична люзія містерії Мета Інферно. На сцені з'явилася королева ночі. Деміург у вигнанні – роль маестро. 
Грандіозний фуршет розстелився всіма поверхами палацу, в центрі столиці, і на площі, та й на околицях з усіх сторін простягнувся неймовірний банкет. Пекельні фонтани сиропної плазми крові жерців і фурій. В кришталях кислотні сльози Ведеми, якими Анемос до одуріння напився і розчинився в ласках тіней. Вони рвали його на шматки та леліяли пекельним холодом. Тіні були її пальцями, а коли вона вирвала його третє ребро, то остаточно втратила контроль, і Диявол зі склепу вирвався назовні. Ереб пустився в усі тяжкі та з головою занурився в гниле серце Ведеми.

Свято розпусти. Над містом почався сталевий дощ. Іскри посипались на сцену в головному залі. На авансцені танцювали звабливі гарпії та рвані почвари. Різдвяний мотлох розкручував буревій. Морські блудниці спокушали водяних на болоті, яке було на п'ятому поверсі. Лялькова вистава пані Смерті – на сьомому. Свавілля нелюдської знаті десь між третім та четвертим поверхами. Ритуали брудних богів потойбіччя — на десятому. До них також приєдналися нелюди, і всі разом в інфернальному екстазі, від захоплення проклятої люзії, пристрасно душили один одного мерзотними обіймами.

Вистава в головній залі була про те, як в млічну ніч Різдва, стратили волю Вітролома. Вбили архангела вищого світопорядку. Завдали стільки болю і ран, скільки не витримав би звичайний смертний. Але тільки в печері часу, в злій щілині підсвідомості Богині, він міг ненавидіти та любити одночасно, примусово. Вона розчиняла туман навколо нього, і поглинала знову і знову, нескінченно зжирала його і вбивала, воскрешала і знову кохала.

Зі сцени лунала казка Смерті. Містерія жаху супроводжувалась симфонією декадансу. Проєкція величі скорботи магічної, наукової, релігійної.
Маестро довго сидів під замком, на прив'язі, завжди біля її ніг. А на сцені буянив Ереб, владика темної держави. Трощив усе на своєму шляху. Знущався з Анемоса, залюблюючи молоду Богиню у нього на очах.
Господар Аду зірвав маску з молодої відьми разом зі шкірою, оголивши її череп, а згодом і тіло, вона ж обдарувала його поцілунками смерті. Шрами залишилися; залишився посмак прокляття, який згодом забарвився хибними спогадами; думка залишилася, і розквітла віруванням, що брехня заправляє балом забутого свята Смерті й Мора, і млічного Різдва Інферно.

У тихому вирію водилися раби й друзі вічної чорноти. А у вічній глухоті вони всі божеволіли. Влаштовували дикі непристойності, і їм було начхати на грізну велич пітьми, адже це була її маніпуляція. 
Анемос сидів в холодному підвалі та слухав як частішає стук серця, згодом ловив переляк, і нарешті – панічну атаку. Відьма роздягалася перед ним і в повнолуння млічного Різдва, навколо бранця, креслила кров'ю коло. Він не віддавав собі звіту, що самозруйновується від того, що жадає її плоть, але все-таки палав бажанням і горів жагою, немов вогняний смерч. Вона хрестила його, але дарма, лише для насміхання, адже коли чорти витягли його на головну сцену, і Богородиці Скорботи розпочали святковий ритуал, то прокляття стирало всі його душевні слої, один за одним, наперекір будь-якому духовному захисту.

А десь там, за Еребією, за лісом самовбивць, за горючими пісками, за річкою Флегетон, відчинялася восьма брама, за якою Злі Щілини скиглили від голоду.

****

Ведема головна за столом. Сцена її континент. Клятва її феєрія.
Гучно сміялися темні волхви в обряді святковому, шаленого Культу чудес.
Аркан Євразії відчиняли.

Мета – це гра у драматичну люзію містерії. Ведеми вуста і її обличчя рожевіли,
то знову набували болотний відтінок. Наряд обірваний на ній, космічними,
злими щілинами.

Мегера таємного клубу, сестра матері потойбіччя. Лихі танці під злими очима, у смуті її душі.
Ведема далеко, але вона всюди, бо цей світ — сон лихих танців
під злими очима Євразії, у Злих Щілинах, у вічно млічній глуші.

Сліпа ейфорія. Енергія мороку. В жерлі Фантома виріс тотем Ереба велета.
Ніч свята. Жриці злі. Богородиці тужать. Готичний бал, що не знає кінця.
Сонце згорівше піднялося, освітило пітьмою долину журби,
і білизною покрило розу вітрів і місяць сліпий.

У полон. У полоні. Велич свята і долі. Фанфари й блискавки.
Тонули підмостки театру містичного.
Восьма печатка знімається і труби дмуть зовні різдвяний гімн.

Архангел здіймає скрижаль кодексу лицедійства.
Передає святу новину та об'їдки мрій.
В Меті є ніч, що не знає кінця. Передостання печать і Різдво прокидається
в пеклі єдиної ночі, слава мертвого сонця.

Метавічності сонного Аркана Євразії.
Богиня гола лежить під червоними небесами.
Млічною ейфорією захлинається, та чорне сонце дратує, примару іншого світу.
Інферно вистава і декаданс неосяжної миті.
Вічний сон вночі незавершеній, на глибині недосяжній, в храмі, у смуті ув'язненій, там,
де святкуванню жахіття немає кінця.

Свято вічних сутінків і нескінченно млічних світанків.
Ніч Мета – свята ніч.