РОЗДІЛ 3 ІНГА

Хвилювання підступило гіркотою до горла. Я не хотіла  йти   на поминальний обід,  не хотіла   бачити  колег і чути  докірливі перешіптування за спиною,  і понад усе боялася зустрітись з ним…

Та Олексій вмовив. Просив підтримати морально  у важку хвилину.  Горе змусило його стати байдужим до зовнішнього світу,  до  пліток,  що  поширювались університетом зі швидкістю світла,  до моїх почуттів. Буквально кожний обговорював наш роман і  прив’язував його до трагічної загибелі Марії. Я знала,  що руку до цього процесу приклала подруга покійної.  Протягом дня я відчувала на собі її пекучі очі,  а краєм вуха   в’їдливі натяки.

Мені б зникнути. Сховатись. Втекти.

Від Аліни Сергіївни,  від самої себе… і  тепер від нього.

Вадим у відкрито  розглядав мене. І  ті сині очі не віщували нічого доброго. Звісно, адже розмовляв із жінкою, яка люто ненавиділа мене та   відверто звинувачувала в смерті Заславської.

  До  групки  працівників нашої кафедри підійшов Олексій. Він ніби ненароком ковзнув мого плеча. З острахом, що його син  побачить невинний, на перший погляд жест,  різко  відсахнулась, а тілом пробігли мурашки.

-Друзі,  дякую, що прийшли, дякую за  щирі слова  підтримки,  - над головою звучав стишений, втомлений голос Олексія і сам він виглядав,  наче постарів на  десяток років. На  долю секунди наші погляди зустрілися,  але цього вистачило, аби вгледіти в рідних очах всю безмежну вдячність та  ніжне тепло.

Мій. Попри все він залишався моїм, і  заради нього варто було  витримати  нестримну  лавину людського осуду.

Із ресторану  я  вийшла однією з перших. Не чекаючи на колег, кинулась до зупинки  громадського транспорту. Йшла швидко,  бо душу переповнював страх погоні  з іменем Вадим. Чоловік викликав в мені первісний інстинкт  самозбереження,   щось всередині буквально кричало триматися від цього типа якомога далі.  

 В університеті у  мене не було справ, тому вирушила додому, в рідні стіни квартири, які завжди зустрічали свою власницю самотністю та  німою тишею. Сьогодні ця  самотність  давила  занадто сильно.  Переступивши поріг помешкання,   поволі стягнула верхній одяг та акуратно повісила його у   шафу. Безсило впала на м’який пуф, головою прихилилась до холодної стіни, закрила повіки.   

«Я  розплющу очі і  вся реальність виявиться сном», - подумки промовляла, з відчаєм розуміючи,  що такому не  бувати.  В голові  спогади мелькали картинками, наче слайди кінострічки. Найважче було пригадувати  кладовище.  Там  я  справді відчула свою провину  за смерть   Марії.

Від довгого незручного сидіння  затекла шия, тіло занило, розболілась голова.  Та  душевні хвилювання, в порівняні, були катастрофою більшого масштабу.

-Візьми себе в руки, - підбадьорливо хлопнула   долонями по колінах і, поволі підвівшись,  попрямувала в  душ - святе місце в  житлі, де хоч на краплинку можна очиститись  морально.  З гарячими струменями води  змивалось  втома  та  липки страх,  який підло пробирався  до кожної  клітинки  мене.

Моя фортеця, як говорила, знаходилась у передмісті.  У порівняні із  цінами на оренду  квартир з новим ремонтом у центрі,  плата тут була поміркованою. Я  без вагань  погодилась на запропонований рієлтором  варіант,   хоч   добиратись до  роботи було далеченько, з двома пересадками.  Але затишок, який панував в оселі  мені дуже подобався, та й Олексій,  бувши вибагливим у повсякденності,  залишився задоволений  комфортними умовами. Та що гріха таїти? Я старалась виключно заради свого коханого чоловіка. Так хотілось йому догодити,  аби  завітавши (нехай зрідка) не  почувався обмеженим чи ущемленим.

Ремонтом  керував талановитий дизайнер. Все зручно, на своїх місцях і головне – у світло-золотистих тонах, улюблених відтінках  Засласького.

Закутавшись у теплий  халат, я із  планшетом в руках  забралась на ліжко.  Восени сутінки ранні, і   хоч робочий день в більшості установ не закінчився, вони нахабно  заповзали у вікно,   оповивали світ  темною пеленою. Я важко видихнула. Попереду чекала  ніч,   ще одна ніч самотою на величезному ліжку. Десь в голові  промайнула думка, що можливо Олексій приїде. Та я вперто її прогнала, адже чолової  не міг залишити сина в день похорону його матері та примчати до коханки. Не по-людськи це.

Однак,  я навіть не встигла перевірити почту, як дзвінок сповістив про прихід  неочікуваних гостей.

 Радість  та приємні  передчуття  гойдалками   забриніли  в серці.  Таки прийшов…

 В поспіху забула   взутись, так і  побігла,  ляскаючи   босими ногами по холодному паркеті. Я не дивилася,  хто прийшов,  бо підсвідомо знала відповідь на питання.

Прочинивши двері,  одразу повисла на шиї Олексія. Від нього віяло свіжістю та сирістю вулиці,  а  ще   мрякою осені та  тугою. Чоловік  делікатно пригорнув до грудей, зарився  рукою у волосся,  вдихнув  тепло  шкіри на моїй  шиї.

Відчула,  наскільки сильно йому потрібна  і задоволено усміхнулась.

-Я  рада, що ти прийшов,  - промовила, втягуючи його за руку  у  квартиру.  Турботливо допомогла зняти   тонкий плащ,  шарф. Кожний мій рух був механічним, квапливим, ніби боялась, що розвернеться і піде, якщо бодай на хвилину замешкаю.

Та Олексій,  вхопивши зап’ястя холодними пальцями,   делікатно зупинив метушню. 

-Інго, зачекай.