РОЗДІЛ 6 ІНГА

Вже кілька  годин поспіль з голови не йшов Вадим Заславський. Перед зором крутився його насуплений образ та   холодні очі, які діставали до найглибших закутнів  совісті.  Мені  було край незручно перед чоловіком. Я  почувалась винною у всіх гріхах людства і в  смерті його матері в  тому числі. Відчуття  були препаскудні і  з тим  кепським настроєм я  поверталась в  стіни університету. Крім того,  душу рвала  зустріч з Олексієм,  яка відбулась дуже швидко, оскільки  чоловік поспішав на літак. Проте  хвилин побачення вистачило, щоб я  чітко втямила: ми  більше ніколи не будемо разом,  а  весь скандал в навчальному закладі мені доведеться пережити   самотужки.  Коханий  ганебно втік,   погодившись на примарну пропозицію німців. Щось всередині підказувало,  що він би зголосився навіть в  космос  полетіти,  лиш би якомога далі від  пересудів та  власного сина.

Вчинок не достойний чоловіка. Чоловіка, якого  я  кохала і  заради якого стільки часу перебувала в  ганебному статусі  юної коханки літнього професора.

Провівши  Олексія,  я  не поїхала на  роботу. Ще довгий час вешталась містом,  яке  з радістю  приймало пил моїх рожевих ілюзій стосовно Заславського.  Як працювати з ним по поверненню – не уявляла. Як дивитись в очі  колегам – не знала. Взагалі,  відтепер  виш був тільки живою раною  на тлі спогадів. З ним асоціювались виключно  страждання та  нездійсненні мрії,  а  також сором  та відчай.

— Ні,  Інго,  твоїх сил не вистачить, аби кожен день переступати цей поріг. Пора  щось змінювати, - стишено промовила до себе, коли все-таки дісталась колись  любого серцю закладу.

По щоках покотились сльози – пекучі  та гарячі. Рішення  далось  мені  не просто, та  на той час видавалось  єдино правильним.

Починати життя  з  чистого аркуша завжди важко, особливо коли не знаєш, чим заповнювати той чистий аркуш. Але нової зустрічі із Заславськими я  не  хочу. 

Я  поспіла якраз на перерву. Студенти лавинами сновигали  коридорами, переміщуючись між лекційними залами та аудиторіями. Багато хто кидав  в моєму напрямку недвозначні погляди. За спиною чулось перешіптуванням. Отже, я  прийняла правильне рішення. Назад шляху немає.

Швидко заскочила  в кабінет аби скинути верхній одяг. Поглянула  на  себе у  дзеркало. Звідти дивилась  перелякана, змучена дівчина із великими, чорними кругами під   заплаканими очима. Косметика від сліз розповзлась і  місцям  виднілись чорні плями  туші. Поспіхом витерлась. Вирішила дочекатись   пари, щоб за відчутності  студентів спокійно донести заяву  керівництву.

Сівши в  глибоке крісло та  поклавши перед собою  лист  паперу прийнялась швидко виводити літери. Писала рвучко, ніби   боячись в  останню  хвилину  передумати. Нова  хвиля   солоної води зрадницьки підповзла до горла. Гіркота  душила, а  зір  затуманювала волога пелена.

Я  шкряботіла ручкою,   немов підписувала смертний вирок  своєму майбутньому.  Нормальні  люди звільняються,  попередньо підшукавши нове місце роботи. Я ж,  навпаки,  рубала  з плеча, спалювала мости. В серці  жевріла надія,  що у великому місті мені вдасться влаштуватись  досить швидко,  бо скромних заощаджень вистачить  на зовсім короткий термін.  Результат роботи не забарився і  ось в  моїх тремтячих руках знаходилась заява на звільнення. Переглянула. Всередині   ворухнулась холодна змія,   що  давила на розум.

«Не поспішай», - шипіла вона.

Раптом хтось  стрімко прочинив  двері. Перелякано підвівши голову,  зустрілася  з поглядом Аліни Сергіївни, яка  за лічені  секунди  опинилась поруч. Я не встигала пискнути, як  вона нахабно,  спопеляючи мене вогнем  темних очей,  вихопила аркуш з моїх рук.

— О, яке розумне рішення, Інго! – вицідила жінка і   задоволено розплилась в   усмішці. – А то твоя відсутність на робочому місці рано чи пізно завершилась би подібним, - багатозначно махнула в повітрі  папером. – Тебе  вже нікому  захищати. Я сама віднесу.

Її зверхність переходила  межі  дозволеного. Я підвелась та  сміливо поглянула у вічі кривдниці.

— Не варто. Поверніть заяву. Ви  не маєте жодного  відношення  до неї.

— Та невже? Зжила зі світу мою подругу і думала,  що ось, - Олексій кинеться до  твоїх ніг.

— Вистачить  образ. Вийдіть з кабінету. А  документ залишіть собі  на згадку.

— Ого, яка смілива стала, - вона хмикнула та все-таки крутнулась на каблуках. Вже з порогу  додала: - Вадим не подарує тобі  смерті матері. Оглядайся! А це покажу йому. Нехай поділить мою радість.

— Я не вина в  нічиїй смерті. То був нещасний випадок,  - кинула вслід Аліні. Та  затрималась і  зміряла мене вбивчим поглядом.

— Там, - кивнула підборіддям догори,  наче зверталась до  небес, - все бачать. Ти  гірко заплатиш за свої гріхи.

  Вона  вийшла,  а  я  спересердя  гупнула кулачками по столі. Сльози знову забриніли на очах.

За що? Я  не бажала смерті Заславській!

Виплакавши чергову порцію сліз,  я  нарешті написала нову  заяву та віднесла її в деканат.  На  диво, мене звільнили без  лишньої тяганини: не вмовляли   і  не  просили зачекати. Схоже, всі відчули полегшення,  спекавшись Інги Шварц.

Коли   я  віддала  аркуш у відділ кадрів,  серце заполонили  нотки суму. Як не крути,  а  мені  подобалась моя робота, мій університет. Я  звикла до його  ритму  життя, до внутрішніх неписаних правил, до людей. З іншої сторони я таким чином  позбувалась   згадок про Заславського і прикру подію з його грудиною. Більше нас  нічого не поєднувало. Хіба ключі, котрі важким вантажем   лежали на дні сумки.