Метелик дощу

РОЗДІЛ 8 ІНГА

— Збирайтесь у відділок. Рекомендую прихопити всі необхідні на перший  час речі,  - сказав Шеремета,  швидко  щось нотуючи на  бланку. – Чи у вас є кому їх привезти?

Спочатку  я  не зрозуміла питання. В голові  вистукувало одне  твердження: «Вадим не міг так вчинити. Це не по-чоловічому. Підло та низько».

— Шварц! Я до вас звертаюсь.  Чи поїдете ось так? – чоловік багатозначно хмикнув, явно натякаючи на мій  зовнішній вигляд – сорочку та  тонкий халатик.

— А чому в поліцію? – нарешті спромоглась запитати.

— Давати показання, розбиратись  далі  зі справою. Боюсь, ви з нами надовго. Тому, переодягайтесь.

— Я можу приїхати завтра.

— Ви не зрозуміли. Вас ніхто не відпустить.  Переодягайтесь.

На останніх словах представник правопорядку зміряв мене проникливим поглядом, який не віщував нічого хорошого. Від нього шкірою поповзли  мурахи, а  волосся мимоволі  здійнялось догори.

Я  різко розвернулась від чоловіка та, зайшовши у спальню,  зачинила двері. Серце  билось мов навіжене. З кожною наступною хвилиною ситуація   видавалась все нестерпнішою.

— Ми поспішаємо,  - прозвучав настирливий голос поліцейського.

Довелось нашвидкуруч  запихати в  пакет  речі. Я не знала, що із собою брати,  на  скільки часу  затримають і  взагалі, за  що. Я  не крала тієї клятої обручки.  Вадим підставив. Він – підлий негідник, який  вирішив  відігратись на  беззахисній  жінці.

Переодягнувшись в  джинси та  кремовий светр,  кинула  до сумки  паспорт, телефон, заспокійливе та ліки від  головного болю.

З нехитрими пожитками подалася  до  поліцейського автомобіля, який повіз мене у  невідоме,  моторошне,  майбутнє.

В поліцейському відділку  час  потягнувся  довго та  монотонно.  Спершу мене залишили очікувати  під кабінетом  того самого слідчого Шеремети.  Майже до вечора  моєю персоною ніхто не цікавився. Шеремета  то виходив, то вибігав з приміщення,  то  нісся кудись із паперами, при цьому виглядав  дуже стурбованим та заклопотаним. Мене ніби не існувало. Я була частиною меблів,  бідного декору чи  нецікавою особистістю.

Коли за вікном  ніч взяла світ у свій  полон, а  в коридорі увімкнули  тьмяне освітлення,  нарешті   погукали. Прийшов  молодий хлопчина з винуватим дитячим виразом  обличчя і ввічливо попрохав пройти з ним.  Покірно попленталась  нескінченними лабіринтами адміністративної будівлі. Мене привели під двері, на котрих красувалась табличка «Кімната приймання громадян».

«Невже відберуть пояснення і  нарешті відпустять», - зажевріла в  душі скупа надія.

— Знімайте верхній одяг, - все так же  делікатно сказав поліцейський.

— Навіщо? – вирішила уточнити.

— Будемо «відкатувати».

— Що, вибачте? – серце йойкнуло,  пропустивши удар. Хлопчина усміхнувся.

 — Знімати відбитки пальців, як говориться  по-народному. Процедура не болячка, але брудна.

З цими словами він одягнув латексні рукавички та взяв до рук валик з чорною в’язкою речовиною. Через хвилин десять всі мої рук були вимащені.

— Ось, - хлопчина простягнув пачку вологих серветок.

Нічого іншого не залишалось, як  ними максимально можливо  витерти сліди перебування в  поліції. На жаль, чорна фарба  надійно в’їлась у шкіру. Так і  пішла з  розставленими, замащеними пальцями  знову до кабінету Шеремети. Цього разу на мене очікували всередині. 

Слідчий  сидів за  широким столом та  швидко набирав текст на  комп’ютері.  Його обличчя набуло виразу змученості.

Окинула поглядом  обстановку державної установи.  Стіни,  пофарбовані в пісочний відтінок,   нещадно бажали ремонту. Громіздка шафа вимагала руки господаря, бо  її дверцята покосились, показуючи світові   вміст: стоси справ та  старий  електрочайник.  Ще помітила напіврозвалений диван з часів СРСР, застелений вицвілим покривалом тієї епохи.

Крім  працівника поліції в кабінеті  була дівчина моїх років, яка обіпершись на підвіконня,  байдуже гортала мобільний телефон, а також дві  дами літнього віку, котрі явно перебували не у своїй тарілці. Вони з острахом  поглядали в моєму напрямку, тупили очі в підлогу, переступали з ноги на ногу.

Мовчанка тривала довго. Врешті слідчий  занадто дзвінко стукнув  клавішами, що могло означати одне:  він нарешті закінчив  мозкову роботу.

— Отже,  Інго Шварц, тримайте,  - чоловік простягнув  з’єднані стиплером два  аркуші паперу. – Ознайомтесь та розпишіться.

— Що це?

— Вас затримано за підозрою у вчиненні злочину. Там все  написано.

Я  ковзнула поглядом по друкованих літерах.  Справді,  у верхній частині великими літерами було надруковано  назву офіційного документа.

А далі…

Далі  очі заволокли  сльози, горло  стиг гіркий спазм.

— Але це ж неправда, - тремтів  в  навислій тиші мій голос. – Цього  не було.

Я підвела  погляд на слідчого. Той байдуже роздивлявся голубий екран.

— Чого саме не було? – поцікавився.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше