Метелик дощу

РОЗДІЛ 12 ІНГА

 

Колюче сонце  боляче різонуло  очі. Чому колюче? Бо там,  за  міцними,  мурованими стінами, у  світі  холоду, цвілі,  нелюдських  поневірянь,  його  не  можливо побачити. А  від того, що не бачиш, доволі  швидко  відвикаєш.

Я приклала руку  до чола  і  лише  тоді  помітила  чоловічу фігуру,  що поспіхом  наближалась  від  того сонця  до мене. Його рука  безапеляційно підхопила  пакет,  в який я вчепилась, наче потопельник  за соломину. Після  чого та  сама  рука  ледве встигла  підхопити моє напівсвідоме тіло, що нещадно валилось  від пережитого стресу  додолу. Останні      хвилини у камері виявилися  смертельно небезпечними.  Під ребром  боляче закололо, а  по шкірі  потекла  тепла  рідина.

Дідько! Я  думала кровотеча  з рани   зупинилась. 

— Інго, — спробував  повернути  до реальності  Заславський. Коли   нічого не відповіла,  відсторонився і  проникливо  оглянув  з  голови до ніг.  —  Кров,  — прошепотів   покусаними губами.

Так, кров.    Пам’ятне прощання  з  божевільною    співкамерницею,  лезо ножа  якої наздогнало свою надуману жертву майже біля  самих дверей.

— Тільки  нічого  не говори. Я  не хочу… Не хочу  туди повертатись. Благаю…

Вадим   стурбовано  озирнувся  довкола. Позаду   стояло  двоє працівників установи,  що, впевнена,  невідривно стежили за  новоспеченим подружжям:  потерпілим та  підозрюваною.

— Машина  близько,  потерпи.

Взявши на руки ношу, він широкими кроками   пішов  геть від СІЗО. Я інтуїтивно відчула  його близькість.  Інтуїтивно  затягнула  запах, що   задурманив  мозок  до   решти живих клітин. Інтуїтивно  обійняла   за  шию і  нарешті  розслабилась.  

 Відсьогодні  законний  чоловік  допоміг присісти на переднє сидіння  машини,  при цьому   край  бережно прибрав  волосся  з мого чола, довше дозволеного потримав  мою холодну  долоню у своїх гарячих пальцях.  Не скажу,  що його дотики були  бридкими.  Але симпатії  також не викликали. Все-таки   з його вини я  стала  жертвою  бюрократичної системи  правоохоронних органів.  З його… Чи з його  батька?

Згадка  про  колишнього коханця скривила  обличчя у  гримасі  болю.

—  Негайно  їдемо в  лікарю, —  скомандував  Вадим й  одразу кинувся  за кермо. Коли  двигун   заревів, я  спробувала  заперечити.

— Ні,  я  не хочу  розголосу. Ти  обіцяв.

— Я  обіцяв допомогти,  а   не погубити.  Можемо звернутись у  приватну  клініку, де за  додаткову  плату  триматимуть язик  за зубами, — гримить,  не зважаючи  на   мою думку.

Безвільно здалась.   Прикривши повіки,  обіперлась на шкіряне сидіння, і замалим  здолала  спокусу   поринути в  сон. Втома  буквально  наповнювала   мене свинцем.

— Інго,  тримайся. Ми майже на місці.

Останні  слова  вселили віру,  проте на  зовсім короткий  проміжок часу.  Я  відключилась  перше,  ніж   чоловік зупинив   автівку під стінами лікувального закладу.

Прийшла  у  себе  вже далеко  поночі.  Колюче сонце замінила  темрява за вікном,   холод,  що  бив  ознобом  тіло,  нарешті   перестав  дошкуляти. Проте   так і  не змогла  поворухнутись, оскільки   м’язи перетворились  на  купку вати, якою  не покеруєш.

Апарат, розміщений   праворуч  ліжка, видав  жалібний  писк,   привертаючи до хворої  увагу    Заславського,  що скрутився  калачем  на  невеличкому  стільці. Мій  благовірний  спершу  підвів голову,  швидко закліпав  очима, проганяючи залишки  дрімоти, а  тоді  різко зіскочив  на  довгі ноги. За мить  завмер  поруч.  Присівши навпочіпки,  він опинився  навпроти мого обличчя.  Чомусь  промайнула  гадка,  що  зараз виглядаю не зовсім  привабливою, що мабуть  викликаю тільки  жалість.

— Ти  дуже налякала мене, — спокійним тоном вимовив  Вадим. Дивно,  але я  сподівалась почути  докори чи побажання  швидше зникнути з очей. Чи гірше — зловтіху і  насмішку. Натомість в  голосі  були виключно нотки  турботи й  небайдужості.

— Боявся, що доведеться  закопувати труп? — виривається  з моїх губ  невдалий  жарт.  Співрозмовник  хмикає.

—  Гарне почуття гумору.  Якщо жартуєш,  значить не здаєшся.

— Я просто занадто люблю життя.

— Я пам’ятатиму  про це, — лукаво розтягує вуста, показуючи білосніжні  зуби. На  долю секунди  зависаю  поглядом  на його  мужніх рисах.   Як же він схожий  на  батька.  Колись я  фантазувала, щоб побачити останнього в  молодості. Ось маю можливість…

— Коли мене випишуть? 

— Завтра  вранці  за умови, що приїздитимеш  на  перев’язки.    

— Довго?

— Дня три-чотири.   

Важко видихнула  та  стулила повіки.  Чотири дня — це багато. Я  не мала  жодного  бажання  залишатись у  цьому  проклятому місті. Я  хотіла  додому. Хотіла  самотності. Хотіла виплакатись.

Нестримна  гаряча сльоза   швидко покотилась  щокою. Впасти  на подушку їй   не дали чоловічі  пальці, як  чутливо   спіймали солону рідину і  перетворили її на  озерне   в  зігнутій  долоні.

—    Годі  плакати. Ніхто не вмирає. Ти, на  щастя, отримала  швидше глибоку   подряпину,  ніж рану. 

У відповідь кивнула. Стішилась,   що Заславський не поліз  нишпорити в  душі  та  виймати гірку  правду  назовні.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше