Метелик дощу

РОЗДІЛ 17 ІНГА

Незнайомець  роздивлявся  мене   наче я  була  піддослідною мишею  у  його  таємній  лабораторії. По спині  пробіглась   морозна  хвиля,  а  живіт  скрутив  болючий  спазм. З такими  людьми  не слід  мати справу. Хижі  й небезпечні,  вони  здатні  спричинити  шкоду  і  навіть  не  озирнутись. Чоловік  був  не  нашої  національності. Можливо,  вірмен.  Високого  зросту,  з чорним,  зачесаним  назад  волоссям,  і  з  лютим,  жорстоким  відблиском  в   темних очах. Він  зловісно  усміхнувся Ярославу  та картинно  розкинув  руки  у  знак  привітання.  За  його спиною  намалювалась  цілісінька свита  з  чотирьох  охоронників,   удавано  байдужих  на  нас  і  в той самий  час  готових  горло  перегризти  за свого   господаря. 

— Друже,  як  давно  не бачились?  І  яка  випадкова  зустріч!

У грубому  голосі  прозвучали  приховані  нотки  сарказму,   що  підтвердили  мій  здогад —  нас  спеціально  зустрічають.  І  від того  душа  забилась  в  самісінькі  п’ятки.  Поглянула  на   Заславського.   Він   незворушно  дивився  співрозмовнику  у вічі.   Потім  натягнуто  усміхнувся  та  привітався. 

— Я  чув,  ти одружився,  —   чоловік перемкнувся на  мене. Від його очей   захотілось  сховатись  за спину    благовірного. —  Що ж,  не  даремно  приховуєш    наречену.  Твоя  Інга  справжнісінький  скарб, який  заслуговує  на   шикарне  святкування  на  честь  вашого  приїзду  в   моє  місто. 

На останньому  слові  незнайомець  зумисне  робить   вагомий  наголос. Схоже,  він  тут  цар і  бог. 

—Кохана,  познайомся,  будь  ласка,  — рука Вадима  обхопила мою  талію  та  притисла  до його  стегон.    —  Марат Чуров,  мій  давній  знайомий. 

— Дуже хороший  знайомий,  — наполегливо  перебили його.  —  До речі,   де   плануєте зупинитись?

— Ми  переночуємо  на кораблі,  а   завтра  відпаримось в  рейс.

— Ні,  я запрошую до себе додому.   Залишитесь  в мене.    Не відмовляй,  Вадиме. 

Озвучені  фрази  не  терплять  заперечення.  Вони  промовлені  настільки  крижаним  тоном,  що   довелось  тільки  ковтнути гіркоту  та  подивитись  на  Заславського  у  пошуку  порятунку. Він  здатний  відмовити,  апелювати. 

Натомість Мурат  додав:

—У  моєму  місті  від  подібних  запрошень  не відмовляються. Ви  ж  не  хочете  образити   хорошого  друга? До речі,   моя  сестра  приготувала  для  вас  кімнату  і всіляких  наїдків   для спільної  вечері. 

Запала  незручна  мовчанка.  Вадим  міцніше стиснув  пальці  на  талії. Він  нервував. Я  відчувала  це.   Він  не мав  наміру  погоджуватись,  а  відмова ,  як варіант  взагалі  не  розглядалась.

— Можливо,  тільки  повечеряємо,  — я  несміливо  пропищала  між  двох  вогнів.  — А  потім  повернемось  на  корабель. Розумієте,  пане Чуров,  я  вперше   біля  моря  і  мені  не  терпиться   відвідати судно. 

— Звертайся  просто Марат,  — співрозмовник  показав  ряд  білосніжних  зубів.  Але його усмішка  була  схожа  більше  на  звірину  пащу,  ніж  на  щирість  товариша.  —  Вадиме,   твоя  дружина  ще й  розумна.  Слідуйте  до мого  будинку,  адресу  ти  знаєш. 

Чоловік  неквапом  розвернувся  та  попрямував  до свого чорного  позашляховика.  Його  лють  видавали  рвучкі  кроки  та  скрегіт  зубів,  що  луною  відбивались у моїй  голові.  Нарешті  Заславський  відпустив  мене. Я  мигцем   глянула  на його  обличчя, спотворене  незадоволенням  та  ненавистю  до хитрого лиса,  що сховався  в салоні за тонованими  вікнами. 

— Присідай,  — запросив на   одному  диханні й  подав  руку.  Я  не стала  відмовлятись,  бо  десь  глибоко  в  душі  закралась  підозра  про зроблену  помилку. Даремно я  пішла  на випередження  та спробувала  допомогти  благовірному.  Вже в  автівці    полохливо  запитала:

— Сердишся  на мене? 

—Ми б  все одно  поїхали  до Чурова,  — він відповідає  якомога  спокійніше.  —  У мене з ним справи  ділові.  Якщо  будуть  питання,  ти  нічого  не  знаєш.

— А йому  відомо  про обставини  нашого  одруження?

Заславський   скривився  наче  йому  у серце встромили  ніж.

—Думаю, частково,  тому  що  подібні  речі  не  розголошуються.   Проте  ми  продовжимо  розігрувати   закохану  пару. 

— Навіщо?  — надривно     запитала  й  осіклась. 

— Повір,  на  те є причини.   Спробуй  поводитись  природно.  Інколи  можеш  навіть  пригорнутись. 

Він підбадьорливо  підморгнув,  мовляв,  прорвемось.  Від  невинного  жесту    на  серці стало  легше і  дещо притупився  неспокій. 

Вадим   виїхав  слідом   за  машиною Чурова.  Виявилось,  що останній  проживав  зовсім  недалеко  і  будинок  його  знаходився   всього  кількома кварталами  нижче. Я  не встигла  роздивитись  море,  але   зраділа, коли   побачила  дорогий  маєток  на самісінькій  вершині мису,  що нависав над  береговою  лінією.  Осінь  в  цьому  регіоні  тепла, тому  я  зможу   вдосталь  надихатись  солоним  повітрям у своїй  легесенькій  курточці. 

Помешкання  Чурова  вразило свідомість задумом  архітектора. Очам  відкрилась  фортеця-замок,  обведена височенним  муром,  та незчисленна кількість охорони,  якої,  мабуть,  менше у  в’язниці. Схоже власнику  є  чого остерігатись,  якщо  стільки  людей  оберігає  його   персону  і  спокій. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше