Мій бос - Дід Мороз!

Розділ четвертий

До ранку я зрозуміла дві речі.

Я ненавиджу Назара.

І я ненавиджу автомобілі.

Проїхати таку величезну відстань в авто, що підстрибує на кожній грудці – просто здуріти можна! І плювати, що у Назара був крутий позашляховик – дороги були втричі крутіші! Періодично машину заносило, кілька разів крізь сніг довелось прориватись з боєм, і я все чекала, коли наступить той час, що Назар заявить мені щось типу «виходь, штовхатимеш». Звичайно, нічого штовхати я не збиралась, та й мені цей танк не зрушити з місця!

Але обійшлось. Всіма правдами та неправдами, в півтора рази повільніше, ніж планувалось, ми таки добрались до чогось, що Назар гордо називав «зимовою казкою». Панель управління автомобіля мигала всіма відтінками червоного, вказуючи, що в авто як мінімум не завадило би долити бензину, і Назар скептично косився на неї.

- Тільки не кажи, - закотила очі я, дивлячись на далекі будиночки, повністю завалені снігом, - що ми зараз тут заглохнемо.

- Ні, ми заглохнемо через кілометр, - осміхнувся Назар. – Нам туди, - він вказав у напрямку будиночків. – Зараз спустимось з гірки і заїдемо на паркувальне місце.

- Тут є парковка?

- Так, і, слава Богу, закрита.

- Не богохульствуй. Чорти Бога не згадують.

- Згадують, - осміхнувся Назар. – Може, і частіше за інших… Не гарчи, красунечко, зараз доїдемо.

- Не смій мене так називати!

- Я називатиму тебе так, як захочу, - в його очах застрибали нахабні іскри. – Добре. Не дуйся, Кіро. Все, чого я зараз хочу – в душ і спати. Чи ти думаєш, що він чотирнадцяти годин за кермом я отримую кайф?

- Ну, ти сам визвався на цей секс-марафон, - пробурмотіла я.

- Про секс-марафон ми з тобою поговоримо завтра, - сонно пообіцяв Назар.

Крізь сніг авто пробиралось з зусиллям. Я підозрювала, що  на чомусь хоч трошки меншому та дешевшому ми звідси нізащо не виїдемо. Сніг все сипав і сипав, дорогу замітало. Причому у мене складалось відчуття, що віхола підганяла нас в спину, змушуючи їхати все швидше і швидше, а тоді блокуючи дорогу.

З величезними зусиллями Назар таки в’їхав на парковку. Проте, парковка! Це було горде слово для міських жителів. Ніякого підземного паркінгу тут, звісно ж, не було, тільки досить просторний гараж, в якому, між іншим, крім нас більше нікого не було. Зате тут виявилось сухо. Правда, темно, але зате ніякого снігу!

- Щоб поїхати, нам доведеться в місцевих горах добувати бензин, - скривившись, повідомив мені Назар.

- А взяти запасну каністру ти не міг? Або дозаправитись по дорозі?! – обурилась я.

- Якщо ти забула, то дорогою ми дозаправлялись. Хто ж знав, що в цю чортову віхолу так збільшаться витрати, що моя ластівка…

- Ластівка? Це слон, а не ластівка!

- Не бурчи, - примирливо промовив Назар. – Кір, правда. Спати, спати і ще раз спати.

Вроджений жахливий характер, звісно, вимагав, щоб я продовжила тираду, але одного погляду, кинутого на Назара, вистачило, щоб зрозуміти: йому правда треба здоровий сон і не більше того. Ну, може, трохи поїсти ще. Дорога була напружена; я, хоч і всього лиш пасажир, очей зімкнути не змогла, всю ніч вдивлялась в бурю. Треба було повернути, коли ми тільки виїхали з міста та побачили, який жах відбувається на дорозі, але Назар проявив черговий акт впертості.

Він відкрив багажник, скептично подивився на речі і скривився.

- Ми вдвох це не заберемо, - попереджувально промовила я.

- Не заберемо, - погодився Назар. – Але ж ми не замуровуємо тут авто на півзими? Зараз візьмемо найнеобхідніше, а тоді повернемось. Що в тебе з валіз найнеобхідніше?

Я скромно опустила погляд.

- Зрозумів, - скривився Назар. – Все. Тоді візьми це, - він добув з глибин багажника середнього розміру дорожню сумку. – Вона не важка. Спробуй, підіймеш.

Насправді я, живучи в домі без ліфта, носила і важче. Але, оцінивши благородний порив Назара, не стала сперечатись.

- Підніму, - кивнула йому.

- Ну, а я візьму твоє.

Він підхопив дві моїх валізи і захлопнув автомобіль.

- Ти сонним якимось дуже порядним стаєш, - відмітила я, поки Назар закривав гараж і задумливо дивився на сніг в спробі визначити, як добратись до будиночка і не втонути.

- Користуйся, - виразно позіхнув чоловік. – Зараз збадьорюсь і помщусь тобі за ці дві каменюки, які ти запхала до валіз.

- Там все важливі речі!..

Назар сперечатись не став. Він тільки мовчки побрів вперед по снігові, і я розуміла, що причина його повільної ходи не в моїх валізах.

Проте, зимове повітря добре діяло на Назара. Він швидко визначив потрібний нам будиночок, відкрив двері своїм ключем і з подивом застав майже порожній коридор.

- Дивно, - протягнув він, прислухаючись до гучного мовлення телевізора. – Я був свято впевнений в тому, що ми збираємось великою компанією.

- Наскільки великою?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше