Мій бос - кіт 2

Глава 9

На жаль, заснула я лише під ранок, а коли прокинулась, Марка вже не було. Дякую усім вищим силам за те, що сьогодні Кетті поїхала разом з Рейчел на шопінг і Зорька не встигла її відкалашматити.

Зараз ми з Зоряною їхали, чесно кажучи, як королеви. Я опустила дах своєї лялечки, ввімкнула нам музичку ( “ Ali Bakgor — Over U” ) та навіть натягнула на ніс чорні окуляри. Зорька послідувала моєму прикладу, ще й встигаючи губи нафарбувати.

Зробивши музику тихіше, вона запитала:

-От скажи мені на милість, чому навіть твій козел зробив тобі пропозицію, а мій Тім вже битий рік вагається. Я ж йому навіть їжу декілька разів готувала! Сама! Своїми руками. Що йому ще потрібно?

-Ну, почнемо з того, що Марк не козел. -я кинула глузливий погляд у бік Зорьки, що старанно закотила очі. -Далі. Твій Тім на мого колишнього... простіть вищі сили, що згадую! На Кевіна дуже схожий. Але є одна відмінність. Тім працює та не погані гроші заробляє, а Кевін лише зраджує! А на рахунок їжі, сонце, не ображайся. Ти коли спалила картоплю та курку, не тільки він, а й я б відмовилась від твоїх куховарств.

-Ой, та що ти розумієш? -фиркнула Зорька. Відвертаючись. -Я теж заміж хочу! Мені не в кайф в двадцять шість років прибитою дівицею бути.

-Слухай, може ну його, цього Тіма твого? М? Знайди іншу партію.

-Ех, кохання, Медіно...

Вона що, дійсно думала, що я на це поведусь?

-Не бреши. Коханням там і не пахне з твого боку. -я звела брови, знову кидаючи короткий погляд на неї. -Хіба що товстим гаманцем несе та домогосподаркам, що роблять все за тебе.

-Не розумієш ти нічого, Медіно. -Зоря знову повернулась до мене обличчям, надуваючи губки. -Чим довше я з ним, тим тяжче мені без нього.

Я було ледь рота роззявила, аби заперечити, але дівчина швидко перервала мене:

-Знаю, знаю! Ти зараз скажеш, що це прив’язаність, не більше. Але... раніше у нього теж були справи і я раділа, коли дома сама залишалась. А тепер до чортиків ревную. Я навіть заради нього готувати хочу! І не важливо, виходить чи ні.

-Ну то влаштуй йому сюрприз! -бадьоро посміхнулась я, усвідомлюючи, що втрапила в це Зорька по самі помідори.

-Який?

-Ну, спочатку кислу пику перебудуй на шалено щасливу. Можеш гарно одягнутись та приїхати до нього на роботу, ну а в його кабінеті... ти вже сама знаєш, що робити.

-Думаєш, допоможе? -дівчина підсунулась до мене ще ближче, трохи заважаючи вести авто.

-Відсунься! -мов мала дитина, я почала її штовхати. -Повір, допоможе. Я коли з Марком погризлась, теж так зробила. Помирились за годинку. Не більше! Ще й два дні після цього не сперечались. Уяви? Це наш рекорд.

Зоря почала головно реготати, відкидаючись на спинку крісла. Я зупинила машину біля ще одного світлофора, нервово барабанячи пальцем по керму. З мого боку біля нас зупинилась чорна машина, а за тім опустилось скло.

-Доброго дня, красуні. -о, ще один ловелас. Чоловік, років сорока, з лисою макітрою більше нагадував серійного вбивцю, ніж чоловіка, що шукає розваг.

-Чого тобі? -відразу їдко випалила Зорька.

-Познайомитись хочу.

-Боже... -тихо прошепотіла я, помічаючи оранжеве світло. Варто було помітити зелене, як я спритно вдарила по газам.

-Амури недороблені. -фиркнула Зорька, роблячи музику гучніше.

-Та скільки можна! -я ледь стримала в собі лайку, трохи гальмуючи. Ці чуваки їхали прямо біля мене, ще й посміхались хижо.

-Дивись, придурок! -гукнула я, показуючи руку з каблучкою. -Ми заміжні.

-Ми теж! -ця лиса башка посміхнулась ще більш хижо, також показуючи каблучку.

-Та пішов ти! -Зорька люто кинула повз мене свою пудру, яка вправно влетіла у лису голову. Дівчина ніколи не відрізнялась особливими метальними здібностями, але сьогодні, саме зараз, вона була просто не перевершеною. Я смішно зціпила зуби, аби не засміятись, а ось Зорька реготала на всю.

-Ну ви й.... -вилаявся чоловік, щось говорячи своєму напарнику.

-Не до добра це. -я зробила музику тихіше та поспіхом почала підіймати дах машини. -Покатались? Вистачить!

По дорозі до лікарні машин ставало усе менше, тому я з легкістю змогла відірватись від чорного автомобіля. Та хто ж знав, що вони за нами помчать?

-Зорь, дістань мій телефон та набери Марка. -мої руки почали тремтіти. Нічого хорошого це не віщувало, якщо ми зупинимось — нам гаплик. Якщо не зупинимось -нам також гаплик, бо не так вже й впевнено я себе за кермом почуваю.

Зорька без зайвих питань передала мені телефон.

-Давай же... -гудки йшли, а цей козел навіть трубку не брав!

-У мене важлива зустріч. -вперше в житті я була настільки рада почути його голос. -Щось важливе?

-Дуже важливе, Марк! Ми з Зорькою в халепі.

-Що знову? -прохрипів у трубку, зітхаючи. Я подивилась у лобове скло, розуміючи, що вони все ще їдуть за нами. Зараз вистежать, а потім?

-З нами тут мужики познайомитись хотіли. А тепер позаду женуться. Що мені робити? -я істерично схлипнула, як тільки побачила, з якою швидкістю ми їдемо. Я ніколи не перевищувала 120 км, а зараз 180 для мене — це ж інфаркт!

-Тормози.

-Що? -мов ошпарена, перепитала я.

-Тормози! За тобою все одно Вільям поїхав.

Вільям — це вірна охорона не тільки Марка, а й нашого будинку. Те, що він був десь поруч мене радувало, але все ж, я вирішила уточнити:

-Ти що, за мною стеження влаштував? Як давно він за мною стежить?

Моєму обуренню не було меж. Я навіть про пікап, що позаду мчав, забула.

-Не кричи! Це для твого ж добра. А зараз просто зупини машину та замкни двері.

Зорька, що сиділа під боком, почала скиглити, весь час обертаючись.

-Зупинила. -трохи тремтячими руками я почала блокувати двері. -Все.

-Чудово. Не вимикайся. Чекай. Вільяму я повідомив, він скоро буде. -мені б його впевненість! Звичайно, легко тут вказівки давати, коли сидиш в м’якому кріселку й не тікаєш від амбалів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше