Глава 28

Очі я розплющила у нашій з Марком спальні. Невже це дійсно закінчилось? Ось це все жахіття, що відбулось?

Я за звичкою поклала руку на живіт, прислухаючись до внутрішніх відчуттів. Крім пекельного голоду та дикого бажання щось робити — нічого.

Марк сказав, що він знає про дитину... звідки? Звідки дізнався та чому мовчав?

Мені терміново треба з ним поговорити!

Відкинувши ковдру та скочивши з ліжка, я швидко потягла портьєри на себе, дозволяючи яскравим промінчикам сонця залити кімнату.

Навіть не віриться, що скоро зима. Ненавиджу зиму. Холод, морози та завірюхи не для мене. Я люблю сонечко та тепло.

Вийти з кімнати я не встигла, на порозі з’явилась Рейчел з ліками та чашечкою кави.

-Медіно! Проснулась? -дівчина виглядала так, немов помолодшала на років десять. Ми не бачились декілька днів, а вона сяє, мов мідний п’ятак.

Обережно кивнувши я присіла на ліжко, шукаючи хоч якийсь підступ у її посмішці.

-Чому не казала, що вагітна? -я ледь рота від подиву не відкрила, почувши це. - Марк усе нам розповів! Вітаю! Ти будеш чудовою матір’ю.

Здавалось, ще хвилька і Рейчел сльозу пустить.

-Ееее, дякую.

Дівчина простягнула мені чашку з кавою, продовжуючи очікувально дивитись на мене.

-Що? - не витримавши її натиску, поцікавилась. -Ти так і будеш дивитись на мене чи все ж скажеш, у чому річ?

Зітхнувши, Рейчел посунула ковдру та сіла поруч зі мною, ледь приховуючи посмішку.

-Я тут такі новини дізналась.

-Що я вагітна?

-І це теж. -вона недбало махнула рукою, ніби це зооовсім не мало ніякого значення.

-Поділишся?

-Ні. -вона все ще сяяла, навіть тоді, коли відмовляла.

Від такого нахабства я навіть скривилась. Заінтригувала, а потім ще й розповідати відмовилась.

-Але я знаю, хто розповість! -трохи підбадьорила дівчина. -Зорька.

-Вона тут? -запитала я, напружуючись. Як же мені зараз не вистачало своєї подруги, ніхто й уявити не міг! Хотілось, як колись, у тісній квартирі, тільки ми удвох, п’ємо вино і закушуємо копченою рибкою. Ех, ці спогади.

-Тут. На кухні, з Марком залишилась.

-Ти залишила їх самих? -не вагаючись, я відклала каву на тумбу, кидаючись до дверей.

-Так вони ж помирились, наче.

-Наче!

Чим ближче я підходила до кухні, тим тихіше намагалась підходити.

-Закрий рот. -розслаблено мовила Зорька, чому я лише посміхнулась. Навіть у цьому ми з нею солідарні.

-Покинь мій дім! -проричав Марк, а потім я почула глухий удар. Я вже мала намір зайти до них, але чомусь зупинилась біля дверей. Ну люблю я підслуховувати, і що? - Я тебе по-людськи впустив, а ти скандал на рівному місці закочуєш.

-На рівному місці? А Медіна...

-З нею ж усе добре! -рикнув мій чоловік. -Як прокинеться, зможете перемити мені кістки.

-Боюсь, -подала голос я, виходячи зі свого сховку. -цього буде не достатньо.

Спочатку я хотіла нахмуритись, але варто було зустрітись зі світлими очима чоловіка, як я вмить заусміхалась.

-Як ти себе почуваєш? -він підійшов ближче, боязко притягуючи до себе за талію.

-Не хочу про це говорити.

Я викрутилась з “обіймів” Марка та відразу ж кинулась до подруги. Та, з щасливим вереском кинулась мені на шию, пританцьовуючи.

-Ти у мене дома будеш сидіти вічно! -Зорька трохи відійшла від мене, роздивляючись з ніг до голови. -Я з тобою посивію, Медіно. І це ще твоя мати не в курсі, врахуй.

-Не смій їй щось говорити.

-Я залишу вас наодинці. -Марк поспішно вийшов з кухні, наостанок кидаючи через плече: -Ввечері повернусь.

Зорька продовжувала мовчати, досі дивлячись на те саме місце, де щойно стояв мій чоловік.

-Що таке? -шикнула я, сідаючи за стіл.

-А я ненавиджу твого козла! Знаєш, що він мені сказав? -її очі замиготіли небезпечними іскрами, доки сама Зоряна зручно вмощувалась поруч. -Що прийме дитину. Прийме! Таке відчуття, що ти її нагуляла.

Я незручно опустила очі, розглядаючи свої пальці. Було соромно перед подругою за це все. Я й сама не очікувала від Марка такої легковажності. Хоч мені й досі кортіло почути правду, але чим ближче — тим страшніше стає. Сподіваюсь, мій любий бос знає, що робить.

-Не розкисай. -помітивши мій стан, Зоря легенько штовхнула мене ліктем. -Я до тебе з подарунком і з гарними новинами.

Я з цікавістю глянула на подругу, адже хороші новини — це саме те, що мені зараз потрібно.

-І так, почнемо з подарунку. -вона підсунула до мене ближче середню коробку, що стояла на столику.

-Навіть боюсь подумати, що там.

-Не переймайся! Їх там два. Від Тіма, і від мене. Відкривай!

Зітхнувши, я повільно підійняла кришку, відразу ж натикаючись на теплі рукавички та шарф.

-Скоро зима, а твої минулі рукавички я випадково підпалила.

Я почала сміятись, згадуючи нашу подорож у гори, та ще й зимою. Тоді Зорька сиділа біля багаття та намагалась висушити мої рукавиці, що нещадно згоріли. -Шарфик, як маленький бонус.

Коліно Зорьки нервово здригалось, вона ледь посміхалась, але я бачила усю напруженість.

-Дуже дякую. -швидко чмокнувши подругу у щоку, я відклала подаруночки на стіл, заглядаючи на денце. Там була ще одна коробка та якась листівка. -І що мені першим роздивлятись?

Я потягнулась до маленької коробки, відразу ж заглядаючи всередину. Там була маленька підвіска, здалеку нагадуючи білий камінчик.

-Вау... -з награним захопленням вигукнула, викликаючи у Зорьки сміх.

-Це маячок. До ланцюжка приєднаєш і ніколи не загубишся.

Спогади про моє “загублення” збили настрій під нуль. Що ж, залишилось сподіватись на листівку.

-Якщо ти будеш з такою мордою роздивлятись усе, то не варто! -моя подружка вихопила з рук листівку та ображено надула губки. -Я розумію, що ти нервуєш і досі не відійшла від усього цього жахіття. Але життя на цьому не закінчується, Медіно! Ти краще відпочинь, а я до тебе завтра заскочу.