Глава 2

Вже давно північ, а Кевіна досі немає. Я продовжувала набирати його та міряла кімнату кроками, тупцюючи то до вікна, то до дверей.

-Гудки, гудки, гудки, гудки... набридло! -жбурнувши телефон на ліжко, я сердито видихнула. -Це ще він на мене сміє ображатись? Ну то нехай! Яке мені до нього діло, так, коте?

Я бережно погладила Каспера, скидаючи з ліжка.

Помітивши невдоволений погляд котусика, зауважила:

-Мені треба розстелити постіль, не дивись так!

Ледь не усю ніч я боролась з котом за місце у ліжку. Варто було на мить розплющити очі, як він вже лежав на подушках, махаючи хвостом.

***

Ранок почався жахливо. Через вчорашні вибрики мого любого Кевіна я забула поставити будильник, тому й прокинулась о половині сьомого. Так швидко я ще ніколи не збиралась. Дякуючи усім вищим я хоч нафарбувалась та пристойно одяглась. Через біг до офісу язик ледь до горлянки не присох, але... я встигла! Ну, майже встигла.

-Доброго ранку! -привіталась я з секретаркою Марка де Арта. Чомусь ще з першої нашої зустрічі вона дратувала мене. Це глибоке декольте, яскраво нафарбовані губи, коротка спідничка та довжелезні ноги, уффф! Таким не в офісі працювати так точно.

-Привіт. Ти запізнилась на чотири хвилини. Бос вже про це знає. -її червоні губи розплились у потворній посмішці, змушуючи мене ледь помітно скривитись.

-Звідки?

-Я сказала.

Фиркнувши, я тихо пробурмотіла собі під ніс:

-Так і знала, що ти змія.

-Що? -перепитала секретарка.

-Кажу, дякую тобі, люба колего, за послугу! -так само потворно посміхнувшись їй, я продовжила: -То, може, ти покажеш моє робоче місце, чи мені теж спочатку боса набрати треба?

Цокнувши язиком та закинувши до рота жуйку, дівчина махнула рукою.

-Мене Ості звати.

-Медіна.

-Знаю. -зарозуміло відповіла Ості. А не можна сказати “Приємно познайомитись” або взагалі промовчати?

Відчинивши скляні двері, дівчина пропустила мене вперед. Кабінет був з високою стелею, світла хоч відбавляй. Вікна знаходились лише на одній стіні, підвіконня прикрашені квітами, а жалюзі підійняті. Ох, як же тут затишно.

У кабінеті знаходилось три довгих столика, на кожному з яких було по п’ять комп’ютерів. Це більше нагадувало шкільний комп’ютерний клас, ніж кабінет ландшафтних дизайнерів та архітекторів.

-У цьому кабінеті працює чотирнадцять чоловік, з тобою -п’ятнадцять, але сьогодні прийдуть лише шість. Буде змога познайомитись з ними ближче. -повідомила Ості, підходячи до вікна.

-А чому так мало?

-Так мало у кабінеті чи так мало прийдуть?

-Та мало прийдуть.

-Тому що архітектором бути ой як не просто. -дівчина знову почала шкіритись, вульгарно спершись на підвіконня. -Чи, ти думала, що просто створиш проект будівництва будинку та й все? Ні, люба, все набагато складніше. Спочатку проект, потім контроль, потім здача замовникам, а потім гроші, слава, і так далі. Загалом, забудь. Ось твоє робоче місце.

Ості поплескала рукою на перший стіл та перше місце від вікна. Це не могло не радувати, адже чим ближче я до сонця, тим кращий у мене настрій. А чим кращий у мене настрій, ти краще я працюю. І, можливо, містер де Арт навіть захоче взяти мене на роботу.

-Не маю ні часу, ні бажання знаходитись з тобою на одинці. -їдко виплюнула Ості. -Тому я пішла працювати, доки ти байдики битимеш.

Здавалось, ще хоча б одне слово, і я дійсно схоплю її за довге волосся, добряче таскаючи по підлозі. Але, аби сподобатись босу, треба сподобатись його персоналу. Ості направилась до дверей, так і не сказавши, що від мене потребується.

-Зачекай! Що ж мені робити?

-Створюй проекти по будівництву будинків. Через пів годинки Марк де Арт буде на місці, я зайду за тобою. Усе потрібне знайдеш у тумбочці біля твого робочого місця. -навіть не повертаючись, відповіла блондинка. Ну, й на цьому дякую.

-Окей. -я хутко зав’язала волосся у хвіст, сідаючи у досить зручне крісло. Біля кожного робочого місця внизу знаходились тумбочки, де я й знайшла купу листів, лінійку, та усе інше.

Спочатку я навіть не знала, що б такого я могла накреслити, чим здивувати одного з найвідоміших архітекторів -Марка де Арта. Декілька хвилин я розгублено переводила погляд з монітору на лист і навпаки. Мої не дуже вдалі роздуми перервав шум, і через скляну стіну я побачила своїх майбутніх колег. Серед них було всього дві особи жіночої статі, що трохи напружило мене.

-Я й кажу, -весело реготав блондин, натхненно щось розповідаючи колегам. -що ця річ зовсім йому не потрібна!

-Та досить вже, дурнику! -жартома стукнула його папкою по голові руда дівчина.

-О, у нас новенька. -першим на мене звернув увагу товстунчик у яскравій, блакитній футболці. Побачивши цю картину я ледь рота не роззявила, адже містер де Арт терпіти не може, коли приходять у “поцяцькованому” одязі. -Я Кайл. -він навіть не підійшов, просто махнув рукою та сів за третій ряд столику.

Підійнявшись з місця, вирішила ввічливо кивнути йому головою.

-Ешлі. -біля мене сіла рудоволоса дівчина, відразу ж вмикаючи комп’ютер. Усі інші мовчки повсідались по своїм місяцях, і на радість лише Ешлі сиділа зі мною за першим рядом. -Знайомся, Діно. -рудоволоса вказала рукою на парубка в окулярах, гойдаючись у кріслі. Діно сором’язливо кивнув, поспіхом поправляючи волосся. -Арчі, наш весельчак. -впізнати його я точно не могла. Блакитноокий блондин, що сидів прямо позаду мене, широко посміхався своїми білосніжними зубами. Ох, і шумно буде... -З Кайлом ти вже знайома, тому залишився тільки Рафаель. -чоловік, років тридцяти, володів дивовижною зовнішністю француза. Кучеряве, темне волосся, глибоко посаджені очі, тонкий ніс та губи, темні брови -прямо еталон краси!

-Радий знайомству. -Рафаель навіть встав. Він єдиний, хто хоч трохи проявив до мене етикет. -Можеш звертатись по допомогу, якщо щось не зрозуміло. -акцент чоловіка доводив те, що тут він не тутешній.