Глава 4

Неначе дійсно знаючи, де я живу, містер де Арт правильно повертав на перехрестях. Спочатку я думала, що нам просто по дорозі, але не думаю, що такий, як мій бос, житиме у моєму районі.

-Куди Ви мене везете? -поцікавилась відразу ж, як зрозуміла, що до мого під’їзду ми ой як близько.

-Додому.

-Можна подумати, Ви знаєте дорогу.

Чоловік хмикнув, навіть не переводячи погляд. Він різко смикнув руль в сторону, повертаючи у найвіддаленішу частину вулицю. Значить, знає...

-Звідки? -я повернулась корпусом до боса, розуміючи, що він дійсно знає моє місце проживання.

-Ти забула, що давала документи на себе? Там не тільки адреса, ай номер телефону, паспорту, копія картки платника податків навіть є. -містер де Арт почав посміхатись. Ну насміхається же, навіть тупий зрозумів би! -Ти так хотіла на роботу до мене, що зібрала усю інформацію на себе.

Від відповіді мене врятувала досить різка зупинка біля дверей мого під’їзду. Перший, кого я побачила, так це Кевін власною персоною. Стояв біля дверей з букетом у руках. Ну чому саме зараз? За щоо??

-Можеш йти. -сказав бос, спопеляючи мене поглядом. Як тільки голова Кевіна повернулась у бік машини, я миттю плигнула під сидіння. -Що ти робиш?

-Бачите чоловіка у червоній футболці та з букетом ромашок? -вирішивши, що брехнею я зроблю тільки гірше, я чесно зізналась. -ЦЕ мій хлопець. Дуже ревнивий, при чому.

-Медіно, вилазь звідти. У мене вікна тоновані, якщо ти не встигла помітити.

Після його слів стало соромно ще більше. Випроставшись та зробивши, вигляд, ніби нічого не відбулось, я поправила зачіску.

-Не могли б Ви від’їхати від під’їзду, аби я вилізла? -я навмисно не дивилась ні на боса, ні на Кевіна, зберігаючи на обличчі спокій. Та всередині усе калатало, вкотре доводячи, що так вляпатись можу тільки я.

Містер де Арт (о, диво!) покірно завів машину, від’їжджаючи. Ситуація звісно, не зручна вийшла. А навіщо він ставить мене у таке положення? На дворі темно, а я, палко кохана наречена, приїжджаю додому на дорогій машині боса. Хто б не ревнував, от скажіть?

-Дякую, що підвезли, містере де Арт, але більше не робіть так. На добраніч. -схопивши сумочку я поспіхом вилізла з машини.

Ой, дякую всім вищим, що Кевін нічого не побачив! Тому що зараз був би такий скандал, що й мати моя почула б.

-Кевіне? -нібито здивовано запитала у хлопця.

-Медіна! Люба! Здрастуй. -він миттю кинувся обіймати мене. Що це значить? День на вулиці пожив і повернутись вирішив? -Пробач, я був ідіотом. Це тобі.

Кевін простягнув мені букет польових ромашок, які я тут же прийняла. А чого б це від квітів відмовлятись? Мені їх не так часто дарують, аби я знецінювала навіть польові.

-А чому в дім не заходиш? Чому тут чекаєш? -поцікавилась, зіщуливши повіки.

-Просто... -з Кевіном я вже ледь не три роки живу, тому й встигла добре вивчити його. Очі чоловіка почали бігати, а рука потирала потилицю. Все зрозуміло, хоче збрехати.

-Правду кажи! -звівши брови, попередила я.

-Ключі загубив. Вчора напився, а коли в себе прийшов, зрозумів, що без тебе не можу. І без ключів.

-Зрозуміло, ходімо тоді.

Чому? Чому я раніше не сказала йому йти в дім?

У полі зору я помітила чорну машину боса, через що оклякла на місці. Що йому потрібно?

-Кевіне, ходімо в дім. Прошу тебе, ходімо. -я квапливо підхопила хлопця під лікоть ведучи до дверей під’їзду.

Добре почувши, що машина зупинилась, я спробувала пришвидшити крок.

-Медіно! -голосно крикнув містер де Арт. Ну за що?

Першим обернувся Кевін, здивовано дивлячись то на мене, то на мого начальника. Натягнувши на уста наймилішу посмішку, я повернулась.

-Містере де Арт, яка несподіванка! -я сплеснула долонями, підходячи ближче. Через натягнуту посмішку щоки почали боліти, але я зовсім не звертала на це увагу. Висока фігура мого боса була освічена фарами машини, що трохи лякало у нічних сутінках.

-Ти забула в мене телефон. -діставши з кишені мій зв’язок зі світом, Марк простягнув його мені. -Так і стоятимеш там?

Ні, ну він дійсно знущається.

-Ви знайомі? -обурився Кевін.

-Помовч. -крізь натягнуту посмішку, тихо прошепотіла: -Вдома усе поясню.

Не знаю, чи почув це Кевін, а ось містер де Арт так точно. На його устах знову заграла посмішка, але цього разу він не став чекати перших кроків від мене.

Підійшовши ближче, бос підійняв моє зап’ястя та вклав у руку телефон.

-Більше не забувай свої речі у моїй машині, люба Медіно.

Нічого не пояснюючи, він впевнено попрямував до своєї машини.

-Кевіне... -як тільки містер де Арт від’їхав, я обернулась то остовп’янілого хлопця. -Ходімо до квартири, я тобі усе поясню.

-Хто це був, Медіно? -продовжуючи дивитись за ріг, за яким і сховалась машина, запитав Кевін.

-Ходімо. Усе дома поясню. -я хотіла взяти його під лікоть, та він вправно викрутився.

-Ні. Ти поясниш усе тут і зараз. -почав настоювати на своєму мій любий наречений. Ну і коли я встигла так завинити перед Богом?

-Це мій бос, Кевіне, чуєш, бос!!! Він просто підвіз мене додому.

-У перший же робочий день?

-Ну... він дуже добрий. -почала оправдовуватись я, міцніше стискаючи в руках букет квітів.

-Сьогодні він тебе підвіз, а завтра заміж покличе, чи не так? -не на жарт розлютився Кевін. Вирішивши не слухати цю нісенітницю, я мовчки зайшла до під’їзду. -Чи може він тобі подобається?

-Що за дурниці, Кевіне? -не скажу ж я своєму хлопцю те, що дійсно закохалась у боса. Але, здається, через його нестерпний характер почуття впевнено покидають мене. -А навіть якщо і заміж покличе, не буду ж я у старих дівах сидіти вічно.

-Що? -не очікуючи від мене такої відповіді, перепитав Кевін. Він усе ще розлючено йшов позаду, намагаючись довести свою правоту. -Я ж пояснював тобі, Медіно. Зараз немає грошей навіть на каблучку, не говорячи вже про весілля.