Глава 8

Палкий привіт моїм любим читачам! Хочу повідомити, що сьогодні зробила блог на рахунок візуалізації героїв цієї книги. Ось посилання: https://booknet.com/uk/blogs/post/326349

Буду рада вашим коментарям! А зараз гайда читати довгоочікуване продовження!

Коли я прокинулась, Кевіна вже не було. І котусика теж. Та покинутою я почувалась не довго, адже сон знову зморив і прокинулась я о шостій ранку. Так довго я ще не спала.

Нарешті я спокійно збиралась на роботу, без поспіху та криків. Здається, це перший раз таке.

На телефон прийшло смс, виявляється, від Ості.

“Сьогодні на роботу не йди, містер де Арт так сказав. Цитую його слова: Нехай ця ледачкувата дівка відпочине.

Сподіваюсь, ти все зрозуміла. Чао!”

Від обурення я ледь слиною не вдавилась. Так це я ледачкувата? Що?? Та й вб’ю цього недобоса.

Ох, даремно сподівалась, що це буде мій перший ранок без поспіху. Я швидко одягла спортивний костюм (знаючи, що неофіційний одяг бісить містера де Арта) та зібрала волосся у тугий хвіст.

-На роботу мені не йти... -прожогом вилітаючи з квартири, я закинула до ще один шматок печива. Ну, не встигаю я спокійно перекусити. -Та що він собі дозволяє?

Так швидко я ще ніколи не ходила. Навіть Ості в офісі не було.

-Ваш пропуск. -мене зупинив один з охоронців, що стояв біля входу у офіс.

-Який, в біса, пропуск? Я тут працюю! Геть пішов.

Минувши цього величезного громилу, я попленталась до кабінету містера де Арта.

-Пробачте, жіночко, але я знову повторю, де ваш пропуск?

Смикнувши ручку дверей, зрозуміла, що кабінет Марка зачинений.

-Та що ти причепився? -розлючено повернувшись до охоронця обличчям, я ледь стрималась, аби не наговорити декілька “ласкавих” слів.

-Вийдіть звідси, я поки що прошу. А інакше...

-Інакше що? Га? Що тоді?

-Мені доведеться застосувати силу.

Я голосно зареготала. Кумедність цього охоронця та злість на керівництво змішалася, роблячи мене небезпечно милою.

-Тоді мені доведеться поскаржитись на тебе.

Важко видихнувши, чоловік схопив мене за руку, волочачи до ліфту.

-А ну відпусти, чуєш? Негайно! -я натхненно пручалась, руками й ногами б’ючи по м’язам цього недотурканого охоронця.

-Заспокойся, божевільна.

Громило зробив те, на що я точно не очікувала. Трохи присівши, він вправно закинув мене собі на плече, тепер вже несучи до ліфту.

-Відпусти! Ах ти ж... -відчувши на своїй сідниці його долоню, я ще вправніше почала викручуватись. -збоченець! Ти просто старий збоченець!

Охоронець терпляче чекав, коли двері ліфту відчиняться. І вони відчинились.

-Та я на тебе в суд подам! Ти ж без дозволу мене мацаєш.

Коли я відчула, що охоронець завмер, навіть не намагаючись втримати мене, я перестала бити його ногами й руками. Обережно відсунувшись, аби побачити, що там відбувається за спиною громили, я оторопіла. У ліфті стояв містер де Арт. Його очі вже не були жовтими, скоріше, карі... Лінзи? Ох, скільки ж емоцій приховувалось за ними. Спочатку здивування, потім злість, а потім ледь вловиме задоволення.

-Що це тут відбувається? -відразу ж запитав мій бос.

-Містере де Арт... -першим почав охоронець, але був грубо перебитий мною.

-Та цей збоченець за сідниці мене схопив!

-Це чиста випадковість! -почав виправдовуватись громила. -Вона заявилась сюди без пропуску, ще й мене, мов першокласника, відчитувати почала.

-Дарлі, постав дівчину на ноги, будь ласка. -незручно почухавши шкіру за вухом, сказав бос. А відразу так не можна було?

Відчувши під ногами тверду опору, я натягнула на оголений живіт светр, що погрожував ось-ось показати те, що бачити вони не повинні.

-Можеш йти.

Коли це Дарлі, чи як його, пішов до кав’ярні офісу, я гукнула йому в слід:

-Ми ще не закінчили! Чуєш мене, ти, збоченець у сарафані?!

-Медіно. -шикнув містер де Арт, силою хапаючи за руку та труснувши. Добряче труснувши. -Що це за поведінка? І то не сарафан, а сюртук.

-А мені байдуже! І як, скажіть мені на милість, Вас розуміти?

-Ходімо у мій кабінет. -більше нічого не кажучи, він пішов відчиняти двері. Але я не збиралась здаватись.

-Тобто “не приходити на роботу”? І Ви ж казали, що у восьмій годині на роботу приїжджаєте, а зараз навіть сьомої немає. Якого взагалі біса цей охоронець мене не пропустив? -коли ми опинились у кабінеті, я, випереджаючи у ходьбі містера де Арта, сіла в крісло. -І чому Ви мовчите?

-Медіно, у тебе жахливий характер.

-У Вас не краще!

-Медіно! Ти багато собі дозволяєш! -гаркнув бос, після чого я ледь помітно знітилась. Так, розумію, перегнула, але ж чому я повинна прогинатись там, де працювати не хочу! І чому я взагалі прийшла сюди, якщо так ненавиджу цей офіс?

-А Ви... багато дозволяєте своїм охоронцям!

-Він всього лише попросив тебе вийти.

-Геть мало!

Бос скинув свій піджак, і я вже наперед знала, куди він його поставить. Звичайно ж на спинку крісла. Який чистюля.

-Та він мене за сідниці мацав. -не вгамовувалась я. Містер де Арт лише посміхнувся, наливаючи у склянку води та передаючи мені.

-Це була випадковість.

Хмуро поглянувши на боса, я все ж взяла склянку до рук. Води не стало майже миттєво. Звичайно, весь час горлати й не тільки горло пересушити можна.

Марк сів у своє крісло, сплітаючи пальці. Тепер він не здавався мені таким привабливим, як тиждень тому. Тепер мене нудило від одного погляду на нього. Іноді...

-Тепер давай усе спокійно обговоримо. Я подарував тобі вихідний, аби ти трохи відпочила. Ти почала стомлюватись останнім часом, ось я і...

-Та що Ви таке кажете? -я сплеснула у долоні, іронічно посміхаючись. -Подарунок він мені робить -вихідний дарує! Та я краще за Вас знаю, стомлююсь я чи ні.

-Ти можеш це заперечувати, але від обіду до ранку ти спала, і сама чудово знаєш, що робота виснажує тебе.