Глава 9

Увесь наступний тиждень я плідно працювала разом з містером де Артом. Мушу визнати, що дійсно перегнула, коли сказала, що роблю всю роботу замість нього. Забираю усі свої слова назад. Виявляється, мій бос кожного дня перевіряє мінімум 100 планувань, та ще й інколи креслить їх. Власноруч! Тільки тепер я зрозуміла, як важко йому. Втекти з його кабінету хотіла на другий день, але наполегливість містера де Арт всадила в крісло навпроти камінчиком. 

Тепер я дійсно приходила додому виснажена, ще й Каспер, чорт пухнастий, зовсім не підтримував. Усі мої спроби обійняти його закінчувались одним -як не руки подряпає, то обличчя. Дивний у мене кіт, не їсть, не п’є, не спить поруч, не любить, коли я його гладжу. Просто сидить на підвіконні та спостерігає. Дякую, хоч дома частіше буває.

На рахунок Кевіна -я ним задоволена. Працює собі, хай і вночі, але ж працює! Але, у всьому є й поганий бік. Він став набагато агресивнішим, не зустрічає мене з роботи, завжди просить тиші. Я вже й забула, коли він востаннє цілував мене. Так було завжди, він з роботи -я на роботу.

Навіть зараз, коли я вже взяла сумку, він мовчки зайшов до квартири, не забувши перед цим кинути на шафу невеличку стопку грошей. Запитаєте, навіщо мені такий психічний хлопець? А все просто -з самого дитинства ми були друзями. Після загибелі його батьків, а Кевіну на той час було всього десять, його віддали до дитячого будинку. Звичайно, коли ми зустрілись більш дорослими, почався роман. І все, як завжди. Спільний дім, сварки, милі бесіди... Сказати, що я його кохаю, не можу. Адже й сама не до кінця розібралась з почуттями. Мені завжди було шкода Кевіна, я відчувала перед ним провину. Можливо, саме через це я й трималась за нього?

Коли я вийшла з ліфту, за стійкою не побачила Ості. Це не аби як здивувало мене. Відколи це білява красуня спізнюватись почала?

О, забула розповісти, тепер я працювала в одному кабінету з містером де Артом. Звичайно, вічно так не буде, але, цитую: “Поки що ти неспроможна своїми кривенькими ручками створювати шедеври. Тому я допоможу, а як тільки потреби у моїх знаннях не буде -знову повернешся на своє місце.”

От скажіть, як він може дратувати та підтримувати одночасно? Не повірите, ми вже п’ять днів не сваримось. Ну, тільки доводимо свою правоту одне одному. Але ж без підвищених голосів та слів -паразитів!

Я зайшла до кабінету містера де Арта, який вже чекав на мене.

-Доброго ранку моєму любому босу! -знаєте, а робота мені почала подобатись. Ніхто не кричить, усе розжовують та до рота кладуть. Ех, навіть не віриться, що через два тижні мене звільнять. -Що це Ості досі немає?

-На рахунок доброго ранку я б не поспішав. Ості захворіла, сьогодні не прийде. Ешлі стане замість неї.

Я повісила кардиган на вішак у кутку біля дверей, поправляючи спідницю.

-Ешлі? - здивовано підійняла брови. А чому не Дарина Петрівна? Він що, навмисно самих красивих обирає?

-Що тебе так дивує?

-Та нічого. Просто ми з нею добре здружились. Хороша дівчина.

-Ага, не те, що деякі.

Всівшись у крісло, я звела брови.

-Це Ви на кого натякаєте? На мене, чи що?

-Чому саме на тебе? -містер де Арт ледь стримував посмішку, пропалюючи на мені дірку поглядом.

-Дуже смішно. -я жбурнула в нього гумку, тягнучись до першої найліпшої папки.

-Це не твої проекти! Ось. -чоловік простягнув мені іншу, яку я тут же відкрила. Ну, зрозуміло. Усе, як і раніше. Я відкрила свій ноутбук та почала “чаклувати”.

У двері постукали, після чого на порозі з’явилась руда чуприна Ешлі. Ох, як же я рада її бачити.

-Містере де Арт! Я підготувала документації,довелось довго покопирсатись в архівах. Медіно, привіт!

Ешлі підійшла ближче, ставлячи на стіл стопку паперу.

-Привітик! -я мило посміхнулась дівчині, знову переводячи погляд на екран.

-Чудово, залишилось набрати містера Браута. -чоловік сплеснув у долоні, тягнучись за телефоном. -Медіно, ти ж вчора внесла дома у проект всі правки, які я казав?

-Так, внесла! Проект готовий. Зараз, я флешку знайду.

Швидко вставши з крісла, я підійшла до диванчика та почала ритись у сумочці.

Ешлі тихо вийшла з кабінету, на останок пропонуючи мені каву.

-Доброго дня, містере Браут. Так, Ваше замовлення закінчено.

Тільки тепер я зрозуміла, яка я дурепа.

-Та хоч і сьогодні! -продовжував щебетати містер де Арт, навіть не підозрюючи, яка проблема назріває. -Гаразд, чекатиму.

Обережно вставши з дивану, я, бліда, мов смерть, підійшла до боса.

-Містере де Арт...

-Що сталось?

-Я... -та він же мене вб’є зараз! От наївна, раділа, що не сварились вже п’ять днів. Ну все, вушка, вибачте мене. -Я забула флешку з проектом вдома.

Декілька секунд містер де Арт пропалював мене поглядом, а потім несподівано почав сміятись.

-І як я міг взяти на роботу таку невдаху? -досі сміючись, буркнув бос.

-Що Ви сказали? -я вмить стиснула кулачки, готуючись до атаки. Як він сміє спочатку вихваляти мене, а потім невдахою називати?

-Кажу, що ти найтупіша людина з усіх, яких я тільки бачив.

Тепер оторопіла я. Та не довго моє знічення правило, адже на його заміну прийшла злість.

-Та як Ви смієте мене ображати? Хто Ви такий? Що собі дозволяєте? Я всього лише забула флешку.

-Всього лише? -теж прокричав у відповідь містер де Арт, підриваючись з стільця. -Та містер Браут тут буде через пів години, як я йому все поясню?

-Чому ж Ви не звільните мене, якщо я така “тупа” та ще й “невдаха”!?

Підійшовши ближче, я злісно жбурнула в нього папку з паперами.

-Та тому що твоїй матері пообіцяв, що не викину тебе звідси! Задоволена?

-Що Ви верзете? Ви головою вдарились, містере де Арт, чорт би Вас побрав!

-А ти що думала, що змогла після свого нікчемного ВУЗа влаштуватись на роботу в одну з найуспішніших компаній відразу ж після переговорів? -його очі палали вогнем, а тіло трусило. Розуміючи, що я нічого не розумію, я знітилась. Мій голос став набагато тихшим, а погляд розгублено бігав по кабінеті.