Глава 11

Ледь не годину я розповідала Зорі про все, що сталось. І про зраду матері, і про зраду Кевіна, і про бійку містера де Арта. Усе усе розповіла!

Ми й плакали, горюючи за втраченим, і сміялись, радіючи, що тепер я сама, і речі Кевіна збирали, згадуючи усі погані слова. Навіть підлогу від крові разом мили. Я дуже вдячна Зоряні, адже з кожною годиною мені стає все гірше й гірше, я починаю розуміти усе, що сталось.

-Як думаєш, -запитала я, вертячи у руках чару з віскі. -що містеру де Арту від мене потрібно?

-Не знааюю. Але він такий... -Зорька смішно стиснула губи та нахмурила брови, луплячись на стелю. -БОГ! Ти бачила, який красивий?

-Я з ним ледь не кожного дня бачусь, на секундочку. Вже дістав.

-А може, він у тебе закохався? -на мить я завмерла, не знаючи, як на це реагувати. Але варто було зрозуміти всю абсурдність цих слів, як я голосно зареготала.

-Зорька... припини! Ти що за дурниці верзеш? Та він мене поїдом зжирає одними лише очима. Злиться постійно, ображає. Ні, ні, Зорю, це не можливо. -відмахнулась я.

-Та чому ж не можливо? Хіба не з ненависті починається справжнє кохання? -подруга підсунулась трохи ближче, дивлячись на мене величезними, зеленими очиськами.

-Не. Верзи. Дурниць! Це тобі не роман, тому забудь.

-Даремно ти так.

-Ні, це ти даремно так. Кажу ж, містеру де Арту щось потрібно від мене. Щось, що я можу йому дати. Але що? У мене ж нічого немає!

-У тому й справа. -Зорька знову потяглась до пляшки, поповнюючи наші чарки. -Йому потрібна ти.

Я знову зареготала, дивуючись наївності подружки.

-Ну добре, нехай не так буквально. Але ж з іншого боку, ти йому потрібна.

-Давай краще вип’ємо. -не бажаючи продовжувати цю безглузду розмову, я підійняла свою чару.

-За те, що б ми більше ніколи не витрачали роки свого життя на козлів та зрадників. -весело прощебетала Зорька.

***

Весь вчорашній вечір ми з подругою провели в обіймах та сльозах. Було образливо, відчути себе зрадженою. Це значить, що я для нього не єдине. Тобто мене ніхто у цьому світі крім матері та Зорьки не любить. Чудесно! Я вже й сама перестаю себе любити.

Зорька пішла додому ледь не о півночі. Звичайно, як справжня подруга, вона хотіла залишитись. Та я ж знала, що у неї має бути важлива зустріч на роботі і спізнюватись -не дуже добре. Тому, як би мені не хотілось, аби вона залишилась, вчинити так егоїстично я не могла.

Прокидатись вранці з опухлими від сліз очима було надто важко. Містер де Арт сказав, що я можу спізнюватись на цілу годину! Отже, сьогодні на роботу йду о восьмій.

Я в’яло побрела у душ, добре намилюючи волосся шампунем. Гарячі струмені води розслабляли тіло, але не мозок. Думки одна за одною вітали у моїй голові. Як добре, що по обличчю течуть не тільки сльози, ай вода, що вправно їх змиває. Як же Кевін міг так вчинити? Він же... кохав мене, правильно? Чи, не було ніякого кохання!?

Сьогодні я вирішила не снідати. Швидко натягла сині штани та білу блузку, беручи до рук телефон. Цього місяця я ще не заплатила за квартиру, треба подзвонити Марині Борисівні, господині квартири. Що я й зробила. Жіночка напрочуд швидко взяла трубку:

-Медіно, моя хороша, доброго ранку!

-Вітаю, Марино Борисівно. Як Ви? Як Ваше здоров’я? -знаючи про її проблеми з серцем, я вирішила не відразу казати про те, що не зможу заплатити за квартиру цього місяця. Все ж вона старенька і гроші їй конче потрібні, але, що я зроблю, коли у мене немає їх?

-Дякую, все добре. Ви там як? Як Кевін?

-Скажіть, скільки я винна Вам за цей місяць? -пропустивши її запитання повз вуха, відразу ж пішла до діла.

-За цей місяць мені вчора Кевін заплатив. Він тебе не попередив? -у її голосі чулось не тільки здивування, а й цікавість. Ну, Кевіне, якби я тебе так сильно не ненавиділа, можливо, заміж вийшла б.

-Серйозно? Не встиг, напевно, попередити.

-Медіно, я буду йти. Маю деякі справи.

-Гаразд, Марино Борисівно. До побачення!

Моєму подиву не було меж. Кевін - заплатив, та це ж не сумісні речі.

Ненароком я згадала наше перше побачення. Кевін тоді ще в будяки заліз, коли квіти мені рвав. І як з другом побився, а все через довгий язик його товариша.

Через спогади я остаточно розкисла. І чому я реву? Дурна, чи що?

Все я добре розумію. Те, що він не заслуговує мого прощення. І те, що я не повинна убиватись за ним. Але ж що робити, коли болить серце?

Хтось наполегливо затарабанив у двері, перериваючи мою жалість до самої себе. Витерши останні сльозинки з обличчя, я пішла відчиняти двері. У проході, хто б сумнівався, стояв Кевін.

-Медіно, нам треба поговорити!

Нічого не кажучи, я швидко викотила з спальні дві валізи.

-Тобі треба поговорити, не мені. Тому забирай речі і вали звідси.

З силою жбурнувши валізи у під’їзд, я хотіла зачинити двері, та Кевін наполегливо притримав їх рукою.

-Ти просто вислухай мене.

-Не бажаю я слухати ані тебе, ані когось іншого.

-Я ж кохаю тебе, Медіно. -його обличчя перекосилось від болю, та я, на щастя, зовсім йому не вірила.

-Саме через це зрадив з іншою?

-Та не зраджував я тобі.

-О, то тепер половий контакт зрадою не вважають. Цікаво, що ти далі мені скажеш? Може, що тебе змусили???

-Так! -ледь не пропищав Кевін. Я фиркнула, відвертаючись. Ну наскільки це потрібно бути дурним, щоб думати, ніби я повірю у цю брехню. -Мені дійсно змусили.

-Кевіне, скажи мені. Ти дійсно працював охоронцем чи роботу вигадав, аби я заспокоїлась?

-Я дійсно працював. Але... стриптизером. -він винувато опустив погляд, доки мої очі ледь не повивалювались з орбіт.

-Ти. Ти що. Ти геть дурний? -мій голос зірвався на крик. Я й повірити у це не могла. Це ж, виходить, він просто осоромив що себе, що мене.

-Медіно, пробач! Мені було соромно перед тобою, що я й рубля до дому не приношу. А там і платили добре, і легко влаштуватись.