Глава 13

Сказати, що я п’яна -не можу. Адже добре пам’ятаю, як переодягалась у квартирі на їхала з містером де Артом до клубу. Пам’ятаю мій останній коктейль та танці. Мій бос, звичайно ж, сидів за барною стійкою, лише спостерігаючи. Як би я не старалась, нічого не виходило. Навіть зараз він продовжував спостерігати.

Вкотре важко видихнувши, я підбігла до барної стійки.

-Ще по одному коктейлю! -голосно крикнула бармену та повернулась до боса. -Ви чого такий серйозний? Ми ж не на співбесіді.

-На жаль, мені не так весело, як тобі. -містер де Арт зробив декілька ковточків свого улюбленого напою -віскі, після чого перевів погляд на мене.

-Тоді Вам треба розслабитись! -я присіла навпроти, тягнучись за вже приготовленим коктейлем.

-Є пропозиції?

-Зіграймо у гру. -трохи тихіше, але все ж гучно запропонувала.

-В яку?

-По черзі будемо запитувати те, що цікавить. Якщо хтось не захоче відповісти, просто п’є.

Коли брови боса міцно зійшлись на переніссі, я на мить подумала, що він відмовиться.

-Хто почне? -ці слова зняли усі переживання і я сплеснула у долоні.

-Я! -хижо зіщуливши погляд, я попередила бармена про поповнення наших чар у разі чого. Перед нами, крім мого коктейлю, вже стояло дві чарки з віскі. -Містере де Арт, у Вас є сім’я?

-Мама з татом. І сестра. -чомусь я думала, що він не відповість на це запитання. Значить, не напитись він хоче більше, ніж щось приховувати. -Медіно, за яку ситуацію тобі було соромно?

-О, таких ситуацій багато. Але найбільше мене знітила ситуація в підлітковому віці. Коли я вперше зізналась хлопцеві у коханні. -від спогадів на мох устах бавилась усмішка. -Тоді з мене вся школа сміялась. Соромно було, капець.

Містер де Арт уважно слухав, не перебиваючи. Що з ним не так? О сміється, то кричить, а інколи й зовсім вбити хоче.

-Моя черга. -я легенько вдарила себе по колінам, зітхаючи. Ця гра була прекрасною можливістю більше дізнатись про найзагадковішого чоловіка з усіх, кого я знаю. - Скажіть, яким було Ваше перше кохання?

-Вона була молодшою на сім років. -монотонно почав Марк. Я знову ж думала, що він вип’є. Чому містеру де Арту так важко щось пояснити мені по роботі, але на рахунок минулого або сім’ї -запросто! -Мені було двадцять п’ять, я лише став на ноги та почав активно розвивати компанію. І так вийшло, що один з університетів архітектури та ландшафтного дизайну запросив мене на промову для студентів. Та варто було мені почати, як я зустрівся з її блакитними, мов небо, очима. Я навіть промову забув! -містер де Арт тихо засміявся, опускаючи погляд у чару. Але мені чомусь зовсім було не до сміху. І чому я взагалі злюсь? Сама ж захотіла відповідь почути. -Я познайомився з нею, ми почали зустрічатись. Я думав, що це ідеальні стосунки. І так було до кінця. Але нас розлучили. -його пальці міцно вчепились за барну стійку. Міг би просто випити... -Мені й досі її ім’я сниться.

-Ви й до сьогодні кохаєте її? -з нотою суму запитала я.

-Взагалі -то, моя черга питання ставити. Чому твій батько пішов від тебе та твоєї матері?

ЩО??? Та, мав би совість, і більш гуманні питання ставив. Йому не аби як пощастило, що я була в гуморі і не наважувалась псувати настрій ні собі, ні босу. Мовчки потягнувшись за чаркою, я прудко випила пекучу рідину.

-Як звати Вашу блакитнооку красуню? -відразу ж продовжила я.

-А чому ти так цікавишся нею?

Дійсно... і чому це мене так цікавить?!

-Можете не відповідати! -гордовито підійнявши носик, зауважила. -Не хотілось й слухати.

-Її звали Ліаною. Лелька. -уста боса прикрасила швидкоплинна посмішка. -Медіно, моє запитання. Про що ти мрієш?

Мда... так він, звісно, не скоро дізнається про мене хоч щось корисне.

-У мене багато мрій. Я мрію нагодувати усіх бездомних собак нашого міста та знайти їм дім! Мрію стати відомим архітектором. Мрію про велику сім’ю та вірного чоловіка. Ну, і звичайно, відвідати Італію.

-Чому саме Італія? -тут же поцікавився містер де Арт. На мить я забула, що наступне питання за мною, тому й відповіла.

-Мама її дуже любить. А мрія моєї матері -моя мрія. До речі, після нашого “інциденту” вона так і не підняла слухавку. Ні разу.

-Що за інцидент? -він, або дійсно тупий, або просто виводить мене з себе.

Видихнувши, я коротко пояснила:

-Коли я дізналась про те, хто допоміг мені влаштуватись до Вас на роботу.

-Гаразд. Моя черга.

-А от і ні! -голосно перебила його я, посміхаючись. -Ви задали відразу три питання! -я навіть на пальцях йому показала, аби він точно зрозумів. -Але так як у мене дуже добра душа, я готова Вам пробачити й задати лише два запитання. Можете не дякувати.

Містер де Арт почав реготати, а я ж з задоволенням підтримала його, починаючи шкіритись.

-І так, Містере де Арт. Навіщо я Вам на роботі? Від мене ж лише одні проблеми! Ви самі казали, що я невдаха. Так звільніть мене. -цього разу я просила боса про звільнення більш оптимістично, ніж минулі. Вперше я ледь його не вбила, вдруге -розгромила його кабінет. Зараз же запитую цілком спокійно, весело. Ну а як же, коли ти у клубі з чоловіком, на якого всі дівки пальцем тичуть, не може не радувати.

Бос стиснув губи, підсовуючи до себе чару.

-Ти не невдаха. Я тут трохи погарячкував. А на рахунок причини, чому ти й досі поруч, я промовчу. -він багатозначно підійняв келих та посміхнувся мені, випиваючи віскі до дна. Ну добре. Я ж все одно дізнаюсь.

-Гаразд. Моє наступне запитання. Я Вам подобаюсь? -ні, ну а що? Я краще прямо запитаю, ніж буду мучити себе у догадках. Цілком же можливо, що йому нічого від мене не потрібно. Він просто закохався. Ось так.

Від подиву очі містера де Арта ледь не випали з орбіт.

-Ти з глузду з’їхала? -набагато грубше, ніж хотілось, сказав бос. Помітивши моє знічення, він поспішив добавити: -Ти, звичайно, симпатична дівчина. Навіть дуже симпатична. Але я до тебе нічого не відчуваю.