Глава 19

Екскурсію по дому мені ніхто не збирався влаштовувати. Пффф, не дуже то й хотілось. Хоча... кому я брешу? Собі? Я просто палаю бажанням усе тут оглянути! Дім був на диво світлим. Але похмурий містер де Арт усе псував. Меблі дивовижних відтінків бежевого, білого та сірого переливались з світло-жовтою підлогою. Казково просто!!! Так багато кольорів, і все так гармонійно поєднувалось... слинки, чекайте, слинки ж підберу.

Ми зайшли до світлої вітальні величезних розмірів. Можу посперечатись, що одна його вітальня більша, ніж вся моя квартира.

Прямо від дверей знаходились панорамні вікна, а навпроти них -шкіряне, сіре крісло з великим, пухнастим килимком жовтого кольору. Між ними -маленький, скляний столик та ваза з жовтими тюльпанами. Жовті тюльпани... він квіти любить? Та не важливо!

Ліва стінка була прикрашена каміном, а над ним -телевізор. Трохи далі знаходився сірий, довжелезний диван з бежевими подушками, а біля дивану -довгий прямокутний килим бежевого кольору. Як же гарно!!!

Також я встигла побачити сходи прямо біля вікон у підлогу. Туди й почав підійматись містер де Арт.

-Зачекай мене тут. -сказав бос, зникаючи за поворотом сходів. Коли я підійшла ближче до скляної стінки, побачила просто дивовижний сад! Це були не просто квіточки, а гігантські рослини. Здавалось, що я в якихось джунглях. Я навіть свою улюблену монстеру знайшла.

-Сядь,будь ласка, на диван.

Від несподіваної появи містера де Арта я здригнулась, тому поспішила швидесенько всістись на сірий, ідеально чистий диванчик. Навіть забруднити боюсь. Раптом він знову розізлиться?

У руках чоловік тримав невеличку аптечку. Він сів навпочіпки, роздивляючись мої рани.

-Містере де Арт, не варто. -я смикнула ногою, за що спіймала невдоволений погляд боса.

-Сиди мовчки, Медіно.

Та ти що, який злий! Я між іншим, теж злюсь.

Містер де Арт почав обережно рвати мої й так пошматовані колготки, “пробиваючи” шлях до ран на ногах. Вони були не глибокими, але порізів дійсно було багато. Як тільки чоловік почав торкатись ран ватним диском, я сильно стиснула краї дивану. Пече ще гірше, ніж тоді, коли я голову розбила. Незручність та біль змішались,через що я вже подумувала, як би це звідси втекти.

Коли я вчергове смикнула ногою, містер де Арт тихо прошепотів:

-Потерпи трохи.

О боги! Та якщо він завжди буде так звертатись до мене, я готова усе на світі терпіти.

Коли він закінчив, я невдоволено видихнула. Як би не пекли рани, та шкіра горіла від насолоди його дотиків.

-Містере де Арт, здається, Ви мене не для цього сюди привели.

-Не для цього. -повторив він, складаючи аптечку. -Зараз підеш в душ, а я речі для тебе знайду.

-Навіщо?

-Не думаю, що тобі комфортно сидіти тут брудною та ще й з порваним одягом. Ходімо.

Він попрямував до тих самих сходів, у кутку панорамних вікон, на другий поверх. Я швидесенько пішла за ним.

Сходи йшли попід стінку, з гострим поворотом на право. Вони були застелені бежевою доріжкою. Не пухнастою, але ідеально чистою. Навіть соромно стало, що залишаю тут брудні сліди.

З кожною сходинкою я все краще бачила його домашні “джунглі”. Чим вище я була, тим краще могла роздивитись усе. Наскільки я встигла зрозуміти, не всі рослини тут безпечні. Та, мене спіткала невдача, я вперлась у світло-коричневу стінку, тому довелось повернути направо. Тепер на сходах я не затримувалась.

Коли ми підійнялись на другий поверх, нас зустріла друга вітальня. Не така світла та простора, але не менш цікава. Багато великих вікон, на підвіконнях -квіти. По середині знаходився круглий, бежевий килим, а навколо -м’які блакитні крісла з зеленими подушками. Ліва стінка була прикрашена поличками з книгами, а правої стінки не було. Замість неї простягався коридорчик з поручнями. Коли я підійшла ближче, побачила внизу вітальню, у якій містер де Арт і обробляв мої рани. Навпроти поручнів було декілька дерев’яних, білих дверей. Не стала цікавитись, що за ними, ому просто йшла слідом за босом. Я й частину його будинку не побачила, а вже в захваті. Відразу видно, що дім архітектора.

Як тільки ми пройшли коридорчик, а стінка з дверима зникла, на її місці з’явилась мила, простора столова. Світло-жовті стіни були завішані картинами. Підозрюю, дуже дорогими картинами. Біля довгого, дерев’яного столу був невеличкий камін. Поручні все ще тягнулись за нами, тому, навіть не звертаючи ніякої уваги на їдальню, містер де Арт пішов прямо.

Я ж, як мала дитина, роззявила рота.

-Медіно, ти йдеш? -гукнув бос, обертаючись.

-Йду!

Він хмикнув, складаючи руки на грудях та тримаючи двома пальцями аптечку.

-Я екскурсію потім тобі проведу. Зараз же йди за мною.

Незручно кивнувши, я наздогнала боса. Ех, як тільки закінчилась їдальня, знову зліва від мене з’явилась стінка з дверима. Хоч поручні супроводжують, не так похмуро буде.

Коли ми дійшли до самого кінця коридору, містер де Арт прочинив білі двері біля кутка, пропускаючи мене вперед. Господи, ви серйозно? Це що, ще одна вітальня?

Маленька кімнатка з скляною стінкою, з сірим диванчиком та каміном, над яким стояли полички з книгами. Справа були сходи, якщо не помиляюсь, на третій поверх. Туди містер де Арт й пішов.

-Нам ще довго? -запитала я, зітхаючи.

-Ні. -коротко, але ясно. Ну і на тому дякую.

Сходи вели тільки вгору. Були дуже вузькими та супроводжувались темним коридорчиком. Що, лампу тут вкрутити важко, чи що?

Як тільки ми “вилізли” з цього непроглядного тунелю, я ледь щелепу не загубила, від подиву. Скляна стінка була закрита синіми шторами, через які натхненно намагались пробитись промінчики сонця, яке вже заходило за обрій. Ліжко, що стояло впоперек скляній стінці, застелене синьою, пухнастою ковдрою. А навпроти нього -величезний телевізор. Також по іншу стінку тут була велика, дзеркальна шафа. Містер де Арт ввімкнув світло і кімната залилась новими кольорами. Дивовижно!