Глава 20

Рейчел провела мене до вітальні на другому поверсі, сама ж пішла на кухню, як тільки бос махнув їй рукою. Вона просто дивовижна! Навіть якщо прикидається, що все добре і вона не ревнує.

Містер де Арт сидів у одному з блакитних крісел, я присіла у крісло навпроти від нього.

-Пробач, одягу по менше не було. -тут же сказав він.

-Що Ви! Я дуже вдячна Вам і за цей одяг. Дякую.

-Що будеш на вечерю?

-Що?

Я навіть сенсу цих слів не зрозуміла. Він запитує про те, що я бажаю на вечерю? Він? Мене? Запитує???

-Ну, по дорозі сюди я нічого не чув, крім бурчання твого шлунку. Ось і запитую, чи є якісь побажання на рахунок страв. -пояснив містер де Арт.

-Але я сюди не вечеряти прийшла.

-Спочатку їжа, потім війна.

Війна? Яка ще війна? Сподіваюсь, це був невдалий жарт.

-Я довірюсь Вашому смаку.

Містер де Арт усміхнувся, дістаючи з кишені телефон.

-Рейчел, люба, накрий стіл, будь ласка. Так, дякую. -коли він відклав свій телефон, відразу ж вперся поглядом у мене. -Можу тебе порадувати, містер Браут погодився будувати свій дім за твоїм проектом.

-Пф, та пішов він до чорта! Думає, що самий крутий.

-Медіно, ти вилила на нього воду, до всього ж язик за зубами не тримала. Ти очікувала, що він пробачення буде просити?

-А чому б ні?

Містер де Арт важко видихнув, потираючи очі.

-Ти нестерпна.

-А Ви надто впевнений у собі.

-Тобі не подобається моя впевненість? -він хижо посміхнувся, розглядаючи моє обличчя. Фліртувати зі мною вздумав, та ще й при дівчині???

-Мені не подобаєтесь Ви!

-Та що ти? А мені здається, ще й як подобаюсь.

-Вам здається. -крізь зуби просичала, трохи подаючись корпусом вперед.

-А якщо я зроблю так? -він схопив мене за зап’ястя, тягнучи на себе. Я навіть не зрозуміла, як опинилась на колінах боса. Господи, як соромно!

-Що Ви робите? Пустіть! Негайно пустіть! -я постійно дивилась в ту сторону, за якою зникла Рейчел. Не хотілося б псувати з нею стосунки.

-І ти все ще хочеш сказати, що я не подобаюсь тобі? - він провів подушечками пальців по моїй шиї, викликаючи табун мурашок.

-Містере де Арт, якщо Рейчел нас побачить... ви посваритесь. А я не з тих, хто влазить у чужі стосунки.

Ці слова змусили його послабити хватку, даруючи мені можливість звільнитись з його міцних, ніжних лап. Мамцю, і чому бог не дав мені більше розуму?

-Ти права. Не варто її хвилювати такими дрібницями. -він встав слідом за мною, киваючи.

Що? Тобто, я -це дрібниця? Агрх як же бісить!

-Ходімо. -він махнув головою в бік тієї дивовижної їдальні, повз яку ми й проходили. Коли я зайшла туди, моєму зору відкрилась арка на кухню, яку я минулого разу не побачила через стінку. Там вже, мов бджілка, вертілась Рейчел.

-Рейчел! Я можу допомогти тобі. -сказала я, підходячи ближче до арки. Містер де Арт всівся за стіл, дістаючи свій телефон.

-Ні, дякую. Сідай за стіл, я все принесу.

Я зітхнула, підходячи до столу. Мій “любий” бос кивнув на стілець справа від нього, куди я й поспішила сісти. Рейчел молодчинка, за хвилину накрила стіл. Зі страв я побачила купу різних салатів з зелені, фрукти, сир, вино... а м’ясо де?

Містер де Арт відразу ж потягнувся до келихів, наповнюючи їх червоним вином.

-Рейчел, ти потрібна мені рівно на одну хвилинку. -чоловік встав з -за столу, навіть не дивлячись на мене.

-Ми скоро повернемось. -Рейчел підморгнула мені, посміхаючись. -Не сумуй.

Я видихнула, теж дістаючи свій телефон. Зарядка майже на нулі. Як добре!

Я відкрила смс та наше листування з Зорькою. Треба попередити її, що не відповідатиму деякий час.

“Зорь, привіт! Я не дома, і не знаю, коли там буду. Не хвилюйся, зі мною все добре.”

На відповідь я чекала не довго. “А де ти зараз?”

“Не повіриш. У свого боса вдома”

Не менше хвилини я чекала на смс від подруги. “Не відволікатиму!”

Ох, ця Зорька.

“Якщо тобі не важко, заїдь до мене на квартиру та кота погодуй.”

“Його майже ніколи вдома немає!”

“А раптом зараз він чекає мене?”

“Гаразд.”

“Дякую.”

До їдальні зайшов містер де Арт разом з Рейчел. Дівчина виглядала трохи збентеженою, але все ж намагалась тримати себе в руках.

Коли вони сіли за стіл -почалось моє власне пекло.

Рейчел мило посміхалась йому ледь не кожної секунди, а містер де Арт очей не зводив з неї. Чудово! Спочатку мною грається, а потім дівчині посміхається. Мерзотник!!!

Я нервово жувала цю дурнувату капусту, закушуючи кубиками сиру.

-Медіно, як тобі вечеря? -запитав мій бос, єхидно посміхаючись.

-Навіть не знаю що сказати. -я піднесла до губ вино, ховаючи за ним погляд.. Не дуже комфортно себе почувати третім зайвим кроликом.

-Марк їсть лише здорову їжу. -поспішила пояснити Рейчел. І все ж, яка вона мила. Не те, що її тваринка хатня, що тільки за ЗОЖ. -Тому і я теж намагаюсь підлаштовуватись.

-Рейчел, все дуже смачно, дякую! Але мушу визнати, -на цих словах я зробила паузу, переводячи погляд на боса. -їжа просто огидна.

-Оу, я можу приготувати щось інше! -дівчина підскочила зі свого стільця, розгублено дивлячись як не на мене, то на містера де Арта.

-Не треба, дякую. Я вже перекусила.

Я знову піднесла до губ келих, випиваючи вино одним ковтком. Нічого не кажучи, мій бос встав зі свого стільця, виходячи з їдальні.

-Рейчел, люба, дякую! Все було дуже смачно. -гукнув, навіть не обертаючись, через що Рейчел почала мило посміхатись.

-Ще вина? -запитала вона, підіймаючи пляшку. Я кивнула. Що, що -а алкоголізм в моїй крові не вилікувати. Доки дна не побачу, не заспокоюсь. -Не звертай уваги на Марка. Він насправді дуже милий. Просто трохи строгий до своїх працівників.

-Трохи? Та це ще м’яко кажучи. І як ви взагалі зустрічатись почали?

Рейчел стенула плечима, знову поповнюючи мій келих.