Глава 22

-Що ж ти робиш зі мною, Медіно? -запитав містер де Арт, водячи пальцями по моїй спині.

-Те ж, що і Ви зі мною. -вперше мені було настільки ніяково з кимось фліртувати. Відчувала себе ученицею сьомого класу, яка вперше закохалась.

-Ммм, -промуркотів мій бос, обережно торкаючись своїм носом мого. -То я тобі подобаюсь?

-Я цього не казала.

-Тоді чому сидиш на моїх колінах?

Агрхр, здається, я поспішила з висновками. Та як він може псувати такі романтичні моменти? Мене ще ніхто так не соромив!

Як тільки я хотіла встати, він грубо притримав мене за спину.

-Тоді чому Ви тримаєте мене?

-Тобто? -вмикаючи дурника, перепитав чоловік.

-Якщо я Вам не подобаюсь, чому тримаєте мене?

-А хто казав, що ти мені не подобаєшся?

Коли я було відкрила рота, аби знову відповісти на його словесні “шпильки”, почула те, що зовсім не сподівалась почути.

-Я Вам... -мені не те, що казати, а й думати про таке страшно. А тепер скажіть, ось чим я відрізняюсь від учениці того чортового,сьомого класу? А ні чим! Точно так само червонію від власних думок, так само серджусь від одного кривого словечка, так само наївно сподіваюсь на взаємні почуття. Ох, Медіно, бачила б це все Зорька, добряче б відлупцювала тебе.

-Ти мені що? -дражнячи, перепитав містер де Арт, заглядаючи у вічі.

-Не змушуйте мене червоніти! Ви знаєте, що я мала на увазі.

-Знаю. Але, для того, аби почути відповідь, треба повністю вимовити запитання. Це ж не складно. -неначе знущаючись, сказав мій бос. А якщо він на справді знущається? Ух, була не була! Потім же жалкувати буду.

-Я Вам подобаюсь, містере де Арт? -мої руки стиснулись у кулачки, доки його спокусливо крутили кінчики мого волосся.
Він посміхався, навіть не думаючи спішити з відповіддю. Та що б його!

Замість відповіді він обережно прикусив шкіру на моїй шиї, через що я несвідомо смикнулась. Хотілось заховатись у батнику з головою й водночас скинути його до біса.

-Містере де Арт, Вам не здається, що це не правильно? -посміхаючись, запитала я. Чоловік підійняв свій погляд, зводячи брови.

-Це цілковито не правильно.

-Тоді, я піду?

-Може, залишишся? -він знову провів рукою по моїй спині, хижо зіщулюючи очі.

-Секс з босом - не дуже професійно.

Я встала, підіймаючи плед та кутаючи ним плечі. Хоч мені й не було холодно, та з ним я відчувала себе більш безпечно.

Містер де Арт провів мене до кімнати Кетті, де я й повинна була провести свою першу ніч у його домі.

Коли я прокинулась вранці, то у вітальні кімнати, на кріслі, стояв зручний, діловий костюм блакитного кольору.

Коли я вже одягалась, у двері постукали.

-Доброго ранку. -привіталась Рейчел, заходячи з тацею у руках. -Я принесла тобі сніданок.

-Привіт, дякую.

-Марк чекатиме тебе внизу у вітальні.

-А… -як тільки дівчина підійшла до дверей, спробувала зупинити її. -містер де Арт снідає?

-Ні. Він не любить вранці їсти. Тому попросив занести сніданок тобі у кімнату. Може, ще щось принести?

-Ні! Дякую. -набагато знервованіше, ніж хотілось, випалила я. Рейчел посміхнулась та покинула мене на самоті з їжею. Тепер, замість суцільної капусти там був досить смачний салатик з куриною грудкою та ананасом, кава поруч з маленьким, шоколадним круасанчиком та склянка апельсинового соку. Нічого собі... такого сніданку в мене ще точно не було!

Коли я добряче перекусила, що, навіть, жакет костюма тісніше сидів, відразу ж почала причісувати волосся та збирати у високий хвіст.

Найменше мені зараз хотілось дивитись у вічі босу. І не тільки через вчорашні “недостосунки” а й через розбиту машину. Цікаво, на чому ми зараз поїдемо? На підводі? Чи на своїх двох?

Коли я вийшла з кімнати та дуже тихо схилилась на поручні, побачила містера де Арта. Він сидів у кріслі, ліниво сьорбаючи каву.

-Пчхі! -чорт! Дякуючи моєму носику, я пчихнула, привертаючи увагу боса. -Ранок добрий! -зашкірилась я, як тільки його голова підійнялась до гори.

-Спускайся.

Пф, він навіть не привітався. Не ввічливо це, взагалі-то.

Важко видихнувши, я пішла до сходів. Ботанічний сад мого боса вранці вигравав ще кращими фарбами. Сонечко починало підійматись, роса на величезних листочках виблискувала золотими та срібними кольорами. Ох, і чому я тут не живу?

Я повільно спускалась, увесь час дивлячись у скляну стінку на велетенські рослинки, вже уявляючи, які посаджу у своєму будинку. Ну, звичайно, коли куплю його.

-Що по взуттю? -перед сходами стояв містер де Арт, похмуро дивлячись на мене. Від несподіванки я ледь втрималась на ногах.

-Господи! Не можна ось так лякати людей. А якби я впала? -я стояла на дві сходинки вище, ніж бос, плюс ще й підбори, але наш зріст був однаковим. Ух, і чого він високий такий? Можливо, це дивно, але я ніколи не любила високих чоловіків. Звичайно, мені подобались їх тіла і зріст, але з моїми 167 см на високих хлопців можна навіть не дивитись. Завжди біля них виглядаю, як молодша сестра. Не хочу, аби на нашому весіллі гості запитували “Марк, це твоя сестра?”

Стоп! Яке весілля, Медіно?

-Звідси летіти не довго, нічого б не зламала.

Містер де Арт пішов до дивану вітальні та підійняв якусь коробочку. Я ж пішла слідом.

-Візьми.

-Що це? -запитала, підійшовши ближче.

-Туфлі.

-Туфлі? -навіть не знаю, що казати. Мені приємно та незручно перед містером де Артом, тому я просто сховала погляд за віями.

-Так. Твої не підходять до цього костюму.

-Навіщо? -запитала я, сідаючи на довгий диван.

-Медіно. Твоя мрія... стати відомим архітектором все ще у силі?

-У силі.

-То одягай мовчки і не запитуй “Як? Що? Навіщо і для чого?”

Моє серце закалатало з новою силою, адже ще ніхто крім моєї матері не купував мені туфлі. Обережно, трохи боязко узявши до рук коробку, і відкрила її. На мене дивились лакові, чорні туфлі на високих підборах та з червоною підошвою.