Глава 27

До готелю ми дістались швидко. По обличчю містера де Арта було зрозуміло, що не дуже то йому й подобається. Він заплатив за два номери, після чого відразу ж пішов спати, вручаючи мені ключі від моєї кімнати. Спочатку навіть не вірилось, що я у своєму місці сплю в готелі. Але що ж я зроблю, таке життя.

Прокинулись ми дуже рано. О п’ятій ранку. Ще навіть сонце не встало. Так само швидко ми дістались аеропорту. О шостій був зліт. Вперше у житті я летіла в першому класі, та ще й з босом. З самого ранку він намагався усіма силами мене заспокоїти, хоч трішки підбадьорити. Але страх за матір, страх за такі близькі відносини з босом, а що найголовніше -страх за себе, туманили мозок.

І ось, зараз я сиджу біля вікна, до біса схвильована, поруч з спокійнісіньким містером де Артом.

-Тобі варто розслабитись. -прошепотів на саме вухо чоловік, змушуючи мене обернутись. У його руках чарівним образом з’явилось два келиха з вином, один з яких він передав мені.

-Я просто хвилююсь.

-За матір?

-І не тільки.

-Не варто. Летіти нам ще години три, а ти вже тремтиш. Пробач, але лікар з мене не дуже.

Ці слова змусили мене посміхнутись, а в голову прийшла дивовижна ідея.

-Як на рахунок гри? -хитро зіщуливши повіки, запропонувала я.

-Знову ігри?

-Ну давайте. Як в клубі! Замість відповіді -випивка.

-В літаку знудити може.

-Ви так переймаєтесь за своє здоров’я? -з легкою образою запитала я.

-Я переймаюсь за твоє самопочуття.

Фиркнувши, я повернула голову до вікна. Хмари, мов павутиння, обвивали крила літака, а за ними виднілись крихітні домівки.

-Гаразд. Давай зіграємо, але за іншими правилами.

-За якими? -тут же поцікавилась, адже проводити три години у мовчанні не дуже хотілось.

-По черзі задаємо питання, якщо я не захочу відповідати -повинен буду поцілувати тебе. Так само й ти.

Декілька секунд я здивовано дивилась на боса, намагаючись зрозуміти, чи жартує він зараз. Та ні, наче не жартує. Але ж не можу я погодитись на такі правила. Це вже геть безглуздо!

-Гаразд. -швидко випалила, сама дивуючись.

-Тоді... перше питання за тобою.

Бос легенько стукнув мене вказівним пальцем по кінчику носа, посміхаючись. Та він же зараз навмисно не буде відповідати!

-Містере де Арт, звідки ви знаєте чоловіка, з яким зараз моя матір?

Чоловік дивився кудись прямо, доки я запитувала, але потім він досить швидко осушив келих з вином, повертаючись до мене обличчям.

-Містере де Арт! -скрикнула я, коли його долоня лягла мені на потилицю. -Так не чесно!

-Але я не хочу відповідати на це запитання. -ображено надув губи бос, через що я ледь стримала регіт.

-Перший раз не рахується.

Він зітхнув, відсовуючись від мене.

-Тоді питання за мною. Чому твій батько покинув тебе та твою матір?

От же ж! Все йому знати потрібно. На мить я навіть подивилась на його губи, роздумуючи, чи варто відповідати.

-Мені було шість років. Він знайшов фіфу з силіконовими буферами і покинув нас. Навіть аліментів не платив, а мама в суд на нього подавати не хотіла. Ось так.

Вперше я комусь розповіла про це. Вперше довірилась. І я не жалкую, адже відчуваю, що на боса покластись можна.

-Дякую. -тихо прошепотів містер де Арт, забираючи пустий келих у мене з рук та передаючи одній з стюардес.

-Моя черга! -мов дитина, вигукнула я, потираючи долоні. -Ви раніше казали мені, що були закохані в Леліану. Потім добавили, що вас розлучили. Хто?

Бос мовчав довго. З хвилину так точно.

-Не хто, а що. Смерть. Нещасний випадок. Знову. -серце зрадницьки тьохнуло, через що на очі накотились сльози. Це дійсно важко, втратити кохану людину. Але я майстерно стримала усю вологу у очах. -Перша мати мене покинула, друга -загинула. Мій найкращий друг загинув. Моє перше кохання загинуло. Навіть не знаю, хто буде наступним.

-Містере де Арт, мені так шкода. Пробачте...

-За що ти вибачаєшся? -перевівши на мене погляд, з легким сумом та цікавістю, запитав бос.

-Це ж я взяла ініціативу на рахунок гри. І питання теж я задала.

-Облиш. Я вже звик з цим жити. Тому, моє питання.

Тепер я була впевнена, що б він не запитав, і відповім. Адже, не можу ж я закритись від нього відразу ж після його довіри.

-Люба Медіно, -почав чоловік, а у мене ледь земля з -під ніг не пішла від його погляду. Точніше, літак. -що тобі найбільше подобається в любовних утіхах?

О Боже! Що, що, а такого я точно не очікувала. Навіть язик почав затерпати, розуміючи увесь сенс його слів.

Відвівши погляд, я легенько подалась вперед.

-Значить, відповіді не буде. -скоріше, підтвердив власні думки, ніж запитав, мій бос.

Я лише легенько похитала головою, дивлячись йому у вічі. Вперше я хочу поцілувати його, але й водночас неначе щось заважає цьому. Коли моє обличчя було в декількох міліметрах від його, я зупинилась. Зупинилась, не знаючи, чи правильно роблю. Та, коли це я взагалі щось правильно робила?

Містер де Арт різко подався вперед, долаючи між нами крихітну відстань та полонячи мої губи. Я все ще відчувала солодкий присмак вина, що дурманив розум та змушував тіло німіти. Ну, або діло й зовсім не у вині.

Коли рука містера де Арта обхопила мою талію, у сонячному сплетінні щось тьохнуло, змушуючи свідомість мліти. Перед закритими очима замерехтіли різнокольорові крапочки, а в голові закрутилось. Дивовижно! Ніколи й думати не могла, що лише один поцілунок може викликати бурю емоцій.

Містер де Арт відсторонився, але все ще тримав мене за талію.

-Ти можеш розплющити очі, Медіно. -з насмішкою прошепотів бос, знову торкаючись мого носа. Незручно розплющивши повіки, я награно відкашлялась, починаючи крутитись на сидінні.

-Моя черга. -все ще дивлячись куди завгодно, тільки б не на чоловіка поруч, я почала обдумувати наступне питання. -Коли -небудь думали, що офіціант може “ненароком” плюнути Вам в їжу, доки Ви цього не бачите?