Мій бос - кіт

Глава 33

Я вимірювала кімнату кроками ще з тієї самої миті, як побачила Марка, що під’їхав до будинку. Знала, що зайде, але не знала, що буду так хвилюватись. Вперше мені соромно дивитись комусь у вічі. Вперше почуваю себе як дівчинка середніх класів. Вперше моє серце так сильно калатає.

Як тільки двері за моєю спиною відчинились, я завмерла. Навколо застигла напружена тиша, що так і вичікувала, аби натягувати мене з кожною секундою ще міцніше.

-Медіно? -тихим, ніжним голосом озвався містер де Арт, неначе боявся, що я омана.

Повернувшись до нього обличчям, я судорожно втягнула повітря, відчуваючи, як під сукнею здіймаються груди.

-Привіт. -так само тихо прошепотіла я. В очах боса чітко читалось здивування, захоплення та легкі бісики, що змусило мене посміхнутись.

-Я хотів сказати... -він підійшов ближче, легенько підіймаючи руку та торкаючись пальцями моєї щоки. -Та біс його знає.

-Що? -перепитала я.

-Забудь. Не хочеш цієї ночі залишитись в готелі та погуляти нічною Італією?

Я почала ще більше посміхатись. Тільки, прошу, не кажіть, що я сплю.

-А як же моя мати?

-Вона в безпеці, не хвилюйся. Грея ми з Крістіаном сьогодні упіймали, твоя мати в лікарні під охороною.

-Що з нею? -почувши про лікарню, я ледь не втратила рівновагу, але чоловік вчасно підхопив мене.

-Медіно, я ж сказав, не хвилюйся. -він легенько провів рукою по моєму волоссю, іншою притискаючи мене до себе.

-Я не розумію, як вона там опинилась.

-Ходімо, поговоримо на терасі.

Містер де Арт м’яко повів мене до арки, а потім і взагалі всадив на довгий пуфик, обіймаючи.

-Містере де Арт, Ви так і будете мовчати? -підійнявши голову та заглянувши у його жовті очі, поцікавилась я.

-А ти так і будеш до мене, як до боса звертатись?

-Але ж... між нами не все серйозно.

-Хто тобі таке сказав? -нахмурившись, він відійняв моє підборіддя,змушуючи дивитись у вічі.

-Ніхто. Я сама... подумала.

-Не думай так більше.

Він ще міцніше мене притиснув до себе, відкидаючись спиною на спинку низького диванчика. Я мимоволі посміхнулась, проводячи рукою по його грудям.

-Так що з моєю матір’ю. -як би я не старалась спокійно про це говорити, але тривога все ж пробилась у моєму голосі.

-Я розповім тобі усе, але пізніше. На рахунок твоєї матері... Грей, як би це пояснити.

-Кажи, як є.

-Впевнена, що повіриш? -він зрівняв мене глузливим поглядом, але в його очах відбився легкий страх.

-Кажи.

-Він тягнув з твоєї матері енергію. Поступово. А про тебе вона й взагалі зараз через раз згадує. Я не хотів тобі усе це говорити,аби не турбувати, але краще так, ніж дізнатись це від когось іншого.

-Ти жартуєш? -мої груби скривились, не розуміючи, на скільки серйозно він зараз говорить про це.

-Зовсім ні.

-Я не вірю. Це ж не можливо! Сталось щось інше, але ти не говориш мені.

Мій бос зітхнув, притуляючи підборіддя до моєї маківки.

-Не розповіси, значить. Ну добре. Все одно дізнаюсь. -я легенько вкусила його за шию, посміхаючись.

-Ще раз так зробиш, і тоді ця кімната точно ремонту належати не буде. -загрозливо, але ніжно попередив містер де Арт. Чи Марк?

-Де моя мама?

-Я ж відповів.

-Що з нею?

-Я на це теж відповів.

-Але я хвилююсь!

Зітхнувши, містер де Арт дістав телефон, швидко набираючи когось.

-Лео, привіт. Дай пані Майї телефон,будь ласка.

Та невже? Невже я за два тижні, нарешті, поговорю з мамою?

Трохи відсунувшись від боса, я ледь не видерла у нього телефон.

-Мамо? Мамо! Ти мене чуєш? -досить гучно почала цю розмову я, через що Марк почухав вухо та встав з дивану.

-Медіно... -стомленим голосом протягнула мати, а моє серце у п’яти пішло.

-Не заважатиму. -прошепотів бос, виходячи.

-Матусечко, як ти? Як ти себе почуваєш?

-Я добре. Тільки ці дні, останні, як в тумані.

-Ти... що ти пам’ятаєш, мамо? -я згадала слова боса, шукаючи у них логічний сенс. Можливо, він мав на увазі. Що Грей поїв її якимись відварами або й взагалі пічкав ліками, через що мати зараз погано почуває себе.

-А де Грей, доню?!

-Мамо, після того, що він з тобою зробив, ти ще й за дупу його переймаєшся?

-Не верзи дурниць. Він тут ні до чого.

-Він змушував тебе пити якісь “магічні” чаї або таблетки? -не вгамовувалась я, підскочивши з дивану.

-Що ти таке верзеш? -стомленим голосом обурилась моя мати. Її голос більше нагадував п’яну людину, яка не розуміла, що робити.

-Чому ти трубку не підіймала, мамо? Я ж хвилювалась.

-Грей сказав, що ти не будеш рада цим стосункам.

-Грей, значить... що він ще тобі казав?

-Нічого. -набагато тихіше мовила мати.

-Де гроші, які ти отримала за будинок? -ну, треба було хоч трохи дізнатись, що й до чого. Навіть якщо їй погано.

-Які гроші? -ці слова просто винесли мене із колії. Ну як так можна? Втратити голову у сорок років від якогось шмаркача.

-Мамо, відпочивай. Я приїду до тебе, обов’язково.

-Коли? -так само тихо протягнула мама.

-Скоро, рідненька, скоро.

У відповідь я почула лише гудки. Хвиля емоцій накрила мене, через що на очі накотились сльози. Коли я зайшла до кімнати, побачила Марка, що сидів на стільці, нервово стукаючи пальцями по коліну.

Не знаю, що саме пішло не так, але при одному погляді на нього, я стала ще більше ридати.

-Ну, Медіно, не плач. -він підійнявся, широко розкриваючи обійми. Ні секунди не задумуючись, я влетіла у його груди, втикаючись у них носом. -З нею все добре. Завтра буде як нова копієчка.

Марк ніжно погладжував мене по волоссю, доки я старанно стримувала усі схлипи.

-Щоб той Грей здох! -випалила я, ще міцніше притискаючись до Марка.

-Я звичайно, не бажаю переривати твої прокльони, але сонце вже починає заходити. Раджу тобі збиратись, якщо хочеш погуляти.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше