Мій бос - кіт

Глава 34

Очі я розплющила через дратівливі звуки. Неначе щось пищало кожної секунди. Спочатку було важко, адже здалось, що повіки злиплись, а голос зник.

Я спробувала щось сказати, але марно. Я вирішила продовжити так лежати, можливо, трохи пізніше вдасться хоча б пальцем поворухнути.

Як тільки я заплющила очі, перед ними почали бігати картинки. Чорт! І навіщо я все згадала? Марк... він же не вбивця, правильно?

А навіть якщо й так,хіба я зможу відмовитись від нього? Покричу та й змирюсь. Хоча розуміння того, що живеш з вбивцею -не приносить особливого задоволення.

Я знову розплющила очі, які жахливо сльозились через промені сонця. Невже ранок за вікном?

Також я помітила на своїй руці катетер, а поруч крапельницю. Дивовижно! Зараз з мене зроблять психічно хвору, відправлять гнити у псих лікарню і бувай щасливе життя!

Від однієї цієї думки знудило, але я швидко почала діставати голку з руки. Як би боляче не було. Я навіть зуміла сісти на ліжку, спираючись спиною об тверду подушку. Напевно, я б зробила все більш акуратно, якби не двері, що різко прочинились, змушуючи мене здригнутись. Катетер, що я стискала пальцями, різко висмикнувся зі шкіри, через що декілька краплин крові заплямували білосніжну ковдру.

-Медіно! Що ти робиш? -на порозі стояв Марк. Вірніше, вже не на порозі, а поруч зі мною.

-Що це таке? -трохи хриплим голосом запитала у нього, сама не вірячи, що зараз говорю я. Надто вже мій голос в’ялий та повільний.

-Навіщо ж ти... -він зітхнув, швидко виходячи з кімнати. Але не довго я раділа, адже за ним зайшла жіночка у сірій сукні. На скільки я зуміла зрозуміти -лікар.

-Нічого страшного! Ми на другу руку катетер поставимо. -м’яко посміхнулась жінка, звертаючись, скоріше, до Марка, ніж до мене.

-Не треба. -я спробувала висмикнути руку, але вона, на диво, рухалась надто вже повільно. Чи це якісь галюцинації? -Що зі мною таке? -таким самим повільним голосом запитала.

-Все добре, Медіно. -Марк обережно присів поруч, накриваючи мою долоню своїми. -Це просто заспокійливе так діє. Його... забагато. Але твоя реакція була надто бурхливою.

Я прикрила повіки, не вірячи, що він дійсно це сказав. Навіть не виправдовується, гад!

-Мені погано від ваших заспокійливих. -мляво відповіла я.

-Просто Ваші рухи трохи заторможені, от і все. -пояснила жінка.

-Марк... -не знаю, чи вийшло, але я намагалась зробити голос настільки жалібним, що б він і гори звернути міг. Здається, подіяло. -Я не хочу. Забери це від мене. -я підійняла руку з катетером, ще й для переконливості різко розслабляючи тіло.

-Заберіть. -впевнено та набагато швидше сказав він лікарю, продовжуючи тримати мене за руку.

У вухах знову почало закладати, а очі відкрити було майже не можливо. Навіть не знаю, чи знову я втратила свідомість, чи просто заснула. Але це зовсім не важливо. Особливо тоді, коли поруч сидить вбивця.

 

***

-Медіноооо. -я почула дзвінкий, дівочий голос, що кликав, немов з -під води. -Вставай, інакше усі веселощі пропустиш.

Найбільше за все мені зараз хотілось продовжити спати, або вбити того, хто скакав на ліжку. Через думку про вбивство, сон, мов рукою зняло.

Я прудко підскочила, розплющуючи очі. Перед ними все ще пливло, але через декілька секунд я все ж змогла сфокусувати зір. Переді мною сиділа трохи збентежена Зайнаб.

-Ти чого? -ображено встаючи з ліжка, запитала дівчина.

-Пробач. Я... я не знаю, що на мене найшло.

-Нічого! Вже обід, а ти ще з вчорашнього вечора хворієш. Все добре?

Хах, хворію... цікаво, хто їй це сказав? Може, я просто побачила на власні очі, як її батько людину вбив?! Сказати їй? Зайнаб же казала, що доросла. От хай і знає усе про свого батька.

-Мама сказала тобі спускатись.

-З чого б це? -сердито кутаючись у ковдру, я взагалі відвернулась від дівчини.

-Ми їдемо до центральної площі. Погуляємо. Але якщо ти не хочеш, ми не образимось. -от же ж, демониця у спідниці.

-Скажи, що я погано себе почуваю.

Як би сильно я не хотіла з ними -не можна. Я все ще не знаю, хто, в біса, цей Крістіан. І.. Марк.

Зайнаб тихо вийшла з кімнати, але двері не зачинила. Ну, й на тому дякую.

Тіло усе ще трусило. Навіть не знаю, чи це через велику дозу заспокійливого, яке мені силоміць улили, або ж через побачене майже добу тому.

Через якусь мить на порозі стояв Марк, тримаючи у руках тацю з їжею. Як же мені хотілось встати та дати йому ляпаса, але, на жаль, я дійсно ледь дихала.

-Ти як? -мов ні в чому не бувало, запитав бос.

-Йди геть.

-Не піду. -він поставив тацю з їжею на стіл, після чого нахабно посунув мої ноги з ліжка, аби сісти поруч.

-Ти вбив людину. -тремтячим голосом, я все ж наважилась почати цю розмову. Чим швидше ми поговоримо, тим швидше я все зрозумію. Або ні.

-Крістіан вбив тварину.

-Та що ти таке кажеш? -я підійняла спину, підпираючи її ліктями. -То була людина, Марк!

-Помиляєшся. -він похитав головою, беручи мене за руку.

-Тоді поясни мені усе. Поясни, інакше я з глузду з’їду.

-Єдине, що ти повинна знати, так це те, що Грей не людина.

-То був... -він розуміння того, що Крістіан вбив коханця моєї матері, по спині пробіг табун мурашок.

-Так. Я давно шукав його, а тут така можливість.

-Навіщо ж вбивати? Як же поліція? А закони?

Марк якось багатозначно посміхнувся, не зводячи з мене погляду.

-Такі, як я, самі собі закон. І поліція тут безсила.

-Ти не хочеш мені розповідати. -безсило впавши на подушку, я легенько стиснула руку боса. -Ти не довіряєш мені?

-Медіно, я довіряю тобі. Але є речі, які я не зможу тобі пояснити. Ніколи. Ну, або ти втечеш від мене, як від навіженого.

Щось мені підказує, що я вже підозрюю його у психічному розладі.

-Скажи, що у тебе не буде проблем з поліцією. І що мою маму більше не потривожать.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше