Глава 35

Як би не було дивно, але я не злилась на Марка, та й Крістіан перестав дивитись на мене, як на ворога. Декілька годин ми гуляли, відвідали Мілан, відвідали не один храм, замок Сфорца та навіть пінакотеку Брера. Я та Азамат навіть з містка стрибали, інші ж відмовились.

Коли сонце почало заходити, ми з Марком вже прощались з усіма. Першою до мене підбігла Зайнаб, міцно обіймаючи.

-Приїжджай до нас у гості ще. Я чекатиму.

-Ну, якщо Марк не проти, обов’язково. -я мило посміхнулась, підходячи до Шахіри. Навіть не вагаючись, жінка так само міцно обійняла мене, як і її донька.

-Наші двері завжди відкриті для тебе. -прошепотіла Шахіра, аби почула лише я. -Пробач за вчорашнє.

Я кивнула, відходячи.

-Мені не вистачатиме Вас, прекрасна донно! -Азамат, тут як тут, підбіг до мене та галантно поцілував долоню.

-А мені Вашого самолюбства.

Парубок закотив очі, цокаючи язиком. Марк, що досі стояв осторонь, награно закашлявся, привертаючи увагу.

-Нам вже час. -сердиться. Ну а мені що до того? Азамат просто ввічливий.

-Медіно... -Крістіан незручно підійшов ближче, уникаючи мого погляду. -Що ж, буду відвертим, ти з самого початку мені не сподобалась.

-О, не хвилюйтесь. Я звикла. -відмахнувшись, я продовжувала посміхатись, адже його слова навіть на міліметр не заділи мою гордість. Крістіан завжди був стриманим зі мною, не принижував -хоча міг.

-Я не договорив. Як тільки ти приїхала до нашого дому, я думав, тобі від Марка потрібні лише гроші, а ще підозрював тебе у шпигунстві.

-Крістіан! -шикнув Марк, хмурячись.

-У якому.. шпигунстві? -таке відчуття, ніби всі навколо насміхаються. Всі щось приховують. Всі щось знають. Але не я.

-Не важливо. -Крістіан підійняв погляд, стримано посміхаючись. -Я помилявся на твій рахунок. Пробач. А також прошу не забувати, що ти бажаний гість у нашому домі.

-Дякую. -легкий подив вмить перекрили приємні відчуття. Не кожен день почуєш від вбивці такі слова.

-Нам час. -знову почав поспішати Марк.

-Щасливої дороги, любі! -Шахіра помахала долонею, обіймаючи Зайнаб.

Кивнувши на останок, Марк взяв мене за руку, ледь не силоміць тягнучи до машини.

-Що таке? Куди ми так поспішаємо? Марк! -він силою заштовхав мене у салон, усім видом благаючи про мовчання.

-У нас мало часу. Ми можемо спізнитись.

-Куди? -перепитала я, як тільки завівся двигун.

-До твоєї матері. А потім на літак.

-А нормально відповісти з самого початку не міг? Перед тим, як тягнути мене.

-Пробач, але ще трохи і ти б ніколи з ними не попрощалась. -насміхаючись, відповів Марк. Вперше я подумала про те, що буде, коли ми повернемося додому? Як він буде ставитись до мене? З роботи вижене??? А навіть, якщо й так -я буду дуже рада. Напевно.

-Марк, а що буде потім? -я втомлено подивилась на нього, зітхаючи.

-Потім -поняття розтяжне.

-Після того, як ми повернемось.

Він прудко змінив швидкість, мигцем ловлячи мій погляд.

-Ну, я все ще сподіваюсь на твою допомогу.

-І я допоможу, не сумнівайся.

Марк ледь помітно посміхнувся, беручи мене за руку.

-Якщо захочеш, можеш продовжити працювати на мене. Але я не змішую роботу з почуттями, май на увазі.

Зрозуміло. Все мені тепер зрозуміло. Він навіть говорити про нас як про пару не хоче, що ж говорити про “потім” та “майбутнє”?

Коли я відвернулась до вікна та висмикнула свою долоню, він тихо запитав:

-Все гаразд, Медіно?

-Чудово.

Декілька хвилин ми їхали у повній тиші, але коли Марк зупинив авто, я все ж роздивилась усе навколо. Територія дуже сильно нагадувала зону відпочинку для хворих. Садок, перед дверима лікарні, досить милі балкончики ледь не біля кожного вікна, доріжки, якими прогулювались люди в лікарняних халатах.

Марк вийшов з машини мовчки, чим ще більше дратував мене.

-Розмова буде швидкою. -прямуючи до дверей лікарні, повідомив він. -Скоро сонце сяде, а я не маю наміру ночувати тут.

-Тоді залиш мене.

-Що? -перепитав Марк, прочиняючи двері.

-Якщо не хочеш чекати, можеш їхати.

-Медіно, ти все перекручуєш. Я й приблизно не так сказав.

-Але хотів!

Коли він втомлено видихнув, мої руки несвідомо стиснулись. Та як він сміє ще й злитись на мене? І через що? Що я не так сказала?

Ми підійнялись на третій поверх та зупинились біля однієї з палат.

-Я не заважатиму вам. Чекатиму внизу. -Марк трохи роздратовано прочинив двері, пропускаючи мене вперед. Можливо, якби не жахливий вигляд моєї матері, я б ще й стусана виписала цьому нестерпному індику, але замість цього я мовчки пройшла до палати.

-Мамо...

-Медіно! Люба, привіт. -її голос був набагато кращий, ніж тоді, коли ми по телефону говорили, але все ж її сині кола під очима та зморшки, що рясно покрили обличчя всього за декілька днів, лякали мене.

Я стримано обійняла її, сідаючи поруч на невеличке ліжко. Палата була досить не поганою, тут була шафа, декілька тумб, невеличкий стіл, стілець та навіть полички з книгами.

-Ти як? -я ніжно погладила її по каштановим кучерям, що, при останній нашій зустрічі, виблискували золотистими пасмами.

-Я добре. А ти як?

-Теж не жаліюсь. Мамо, як ти могла взагалі так бездумно вчинити? Ти ж доросла жінка, мамо.

-А що не так? -неначе нічого не розуміючи, поцікавилась вона.

-Не прикидайся. Поїхала з цим чортовим Грейом, чорт знає куди, та ще й дім продала!

-Медіно, ці два тижні я ледь пам’ятаю. Все, мов у тумані. Я... відкуплю дім. Зароблю трохи грошей і відкуплю. -на її очах забриніли сльози, ще більше руйнуючи мій ранковий хороший настрій. -Я не знаю, що тоді керувало мною. Неначе це й зовсім не я була.

Зітхнувши, я підсунулась ближче, обіймаючи її.

Майже годину ми обговорювали усе на світі, навіть про мою роботу встигли поговорити. Виявляється, вона ще з молоду домовилась з покійною, не рідною матір’ю боса, що я не залишусь без роботи у будь-якому випадку. Я не могла у цьому її винити, адже, якби мала дитину, впевнена, вчинила б точно так само.