Частина 1. Руїна

Коли ще мій світ був цілим, а я щасливою, я боялася заснути. Дехто боїться сну через страх прокинутися в іншому місці. Я ж там опинялася щоразу, коли заплющувала очі.

Той світ був чимось схожий на мій, от тільки чистенькі зелені алеї перетворювалися на засмічені хащі, рівненькі дороги вкривалися вибоїнами, посеред них величезні затори з дорогих і не дуже машин. А річка ставала зеленим місивом із стічних вод і водоростей.

А головне, там не було Владислава. Я прокидалася в пустому ліжку, милася в холодному душі, через відсутність гарячої води, і півгодини їхала в битком набитій маршрутці на роботу у тісний офіс на третьому поверсі. На щастя мені було достатньо у тому світі заплющити очі, щоб прокинутися тут і відчути на своїй шиї його дихання.

Тому я майже не спала. Бувало, всю ніч гладила його волосся і слухала його дихання. Мені було цього достатньо, щоб зарядитися енергією на весь наступний день без сну.

І от мій найстрашніший кошмар ожив, але як я не намагалася заплющити очі, я не могла прокинутися. Лише руїни залишилися від мого світу.

Коли я вилізла з-під уламків по щоках уже текли сльози. Чіпляючись за повітря, я насилу вдихнула кисень. То тут то там у цій цілковитій пітьмі лежали шматки тіл тих, кого я раніше називала рідними і друзями. Серед них була і його рука. Я впала на груда сміття і довго плакала. Хотілося кричати, але не було сил. Хотілося рвати на собі одяг, але моя сукні і так нагадувати лахміття.

- Та годі вже тобі, - почула я голос і підняла очі. Це був той самий чоловік, що кинув бомбу. Я підняла шматок бетону і з усіх сил кинула в нього, але він ухилився.

- За що? Чому? – вичавлювала я з себе, - Чому? – майже б кричала я, якби сльози не душили горло і не заглушили звук.

- Гаразд, - сказав чоловік, - думай логічно, наскільки мені відомо з логікою в тебе проблем ніколи не було. Зірвалася бомба, яка знесла тут все. Зірвалася у твоїх руках. Тоді чому ТИ жива? І я, який теж був у церкві, теж живий.

Я про це все не встигла подумати – не було часу, але питання врізались у голову болючим клинком і біль пронизав чоло.

- Думай, - повторював він, - зрозумій.

- Я зараз викличу міліцію, - ляпнула я дурницю, - ти довічно на каторжних роботах в тюрмі працюватимеш.

- А хіба такі є у ТВОЄМУ світі? – іронічно спитав він.

- Для тебе організую!

Він засміявся, точніше зареготав.

- Дзвони, - сказав він, - Обіцяю – я нікуди звідси не піду. Можеш і не сумніватися.

І я вперше, після вибуху оглянулася. В руїнах була не тільки церква – усе місто. ВСЕ місто лежало під моїми ногами у вигляді купи сміття. Я побігла туди, де повинна була текти річка, але пробігши метрів 500 ще здалеку побачила, що вона закидана бетонними плитами.

- Що це означає? – спитала я сама у себе, а сльози ще більше здавили горло.

- А ти як думаєш? – спитав голос з-за спини.

- Що ти зробив з моїм світом? Поверни його негайно! – закричала я і почала нещадно гамселити його руками, але це було настільки смішно, що я просто сіла на землю від слабкості.

- Це була не просто бомба, а бомба реальності.

- Що це означає?

- Я прийшов сюди, щоб тобі допомогти. Але твій світ занадто старанно тебе захищав, тому я мусив його знищити.

Я зірвалася на ноги і знову кинула в нього камінь, але він знову ухилився.

- Допомогти? Ти зірвав в повітря всіх моїх родичів, друзів, коханого, - з болем промовила я, - все моє місто. Як ти мені допоміг?

- Ну ти зрозумій! Це все не справжнє.

- Той що, - обурилася я, - це не давало тобі право нищити його.

Він на хвилинку замовк, але потім спитав:

- То ти знала, що цей світ не справжній?

- Так, - крикнула я, - знала, я його створювала, створювала довго, а ти все зруйнував.

На очах знову виступили сльози.

- Але… - він зам'явся, - я прийшов вивести тебе в реальність. Ми думали, що ти просто не можеш знайти звідси виходу.

- Що? І заради цього ти все знищив? Кретин! А просто спитати не можна було, чи хочу я назад у реальність?

- Я намагався, але твоя свідомість занадто сильна, і твій хлопець мене звідси викинув.

- Забирайся, - сказала я йому і пішла в ту сторону, де колись була церква.

- Але ж…

- Забирайся, - повторила я голосно не озираючись.

- Я не можу, я повинен показати тобі вихід, - стояв на своєму чоловік.

- А я не хочу! – я різко повернулася до нього обличчям, - Я тут щаслива, - і відвернувшись від нього знову, прошепотіла: була.

Він пішов за мною.

- Невже тобі подобався цей світ, - кричав він мені навздогін, - це ж настільки банально:  чистеньке невеличке місто, красень-коханий, ідеальний коханий, - він зробив наголос на слові "ідеальний", - ми з тобою знайомі вже дуже давно, цей світ не для тебе, ти ж обожнюєш пригоди. І в реальності тебе чекають: твої друзі, батьки. До речі, справжні, а не  ті яких розірвало…