Мій ідеальний світ

Частина 4. Повернення пам'яті. 1. Владислав

Частина 4. Повернення пам’яті

4.1. Владислав.

Оля і Костя поселилися по-сусідству зі мною близько трьох років назад, одразу після свого одруження. Вони були надзвичайно щасливі. Вони разом ішли на роботу, разом гуляли, разом ходили на узд, коли Оля завагітніла.

Початок подружнього життя буває таким чудовим.

Ми з Ольгою подружилися. Я таємно заздрила її щастю, але і раділа за неї. Вона питала порад щодо дітей, бо вважала, що я вже досвідчена мати (а моїй доньці було вже 8 років). Вона приносила мені мої листи і квитанції, які чомусь постійно кидали в її поштовий ящик. Ми часто чаювали в мене на кухні і я розказувала смішні історії про доньку.

Вона все частіше почала заходити до мене, після того, як Костю забрали в армію, на війну…

Костя не встиг побачити своїх дітей. Саме я забирала Олю з пологового, коли вона народила двох хлопчиків-близнюків. Я навіть стала хрещеною одного з них. Костя жодного разу не бачив вживу своїх синів. Лише на фото.

Оля читала мені його повідомлення, що час від часу приходили тоді, коли Костя знаходив мережу своїм телефоном.

«Зробив сьогодні тату. На серці. Бо ви завжди будете в ньому».

І фото тату: зображення Олі і близнюків. На серці. Так як він писав.

Вона читала і плакала, я її обнімала і співчувала. Олі було важко без Кості, і йому, мабуть, було важко без неї.

Ми стали дуже близькими. І чомусь своїм уявним (чи може не уявним, пам’ять ще не повністю прокинулася) коханцем я зробила саме її чоловіка і назвала його Владиславом.

Чи хороша я подруга?

Костя з’явився десь через 20 хвилин після того, як зник Максим. Він виглядав жахливо: сіра шкіра, темні очі, сиве волосся. «2 місяці, - подумала я, - а скільки він вже у цьому стані»?

Я наготувала на всяк випадок кулю. Костя пальнув у мене першим одразу ж, як тільки побачив. Я відскочила. Вогонь спалив кілька дерев за мною.

- Стій, - крикнула я йому, - я хочу поговорити.

Він метнув у мене ще одну кулю і продовжив наближатися.

Я прокручувала в голові можливі варіанти, як йому допомогти. Жодного разу до цього про це не думала, хоча те, що він теж суперсолдат я пам’ятала. Та чим може допомогти людина, яка сама собі допомогти не в змозі? Я помираю, він помирає. Йому залишилося жити ще менше, ніж мені. Єдине, чим я могла йому допомогти – згадати, тих, кого він носив у серці.

- Ти маєш все згадати, - з надією кричала я, - у тебе сім’я: дружина Ольга і два сина-близнюки. Послухай!

Але він не зважав на мої слова.

Я підбігла до машини, відламала дзеркало заднього вигляду і миттю відбігла назад, поки Костя формував кулю. Я не хотіла, щоб спалили мого в’язня. Він потрібен був мені живим. Поки що.

Я забігла в лісок, на обочині. Між деревами можна було краще сховатися.

Я бачила Костю так само, як він бачив мене. Ми могли вистежувати один одного за сигналом чіпа і поки він працював втекти не вдалося б ні мені, ні йому. Але я не тікала. Я залізла на зручне дерево і почала чекати. Сигнал показував координати, але не показував на якій відстані я вище від землі.

Костя пішов за мною так, як я і сподівалася. Суперсолдати виконують команди, але свідомість під контролем не завжди здатна правильно оцінити ситуацію. У цьому - моя перевага перед ним. Я була жива, хоч і керувала тілом віддалено, до кінця не прокинувшись.

Наша свідомість, наша психіка - дивовижні.

Люди у снах зберігають свідомість, але не свідомі в реальності.

Люди свідомо не думають, і думають не свідомо.

Людською свідомістю керують, але достатньо сказати «ні» і керування завершиться. Все ніби просто, але це зробити можуть лише найсильніші.

Костя став під моє дерево і почав оглядатися по сторонах, шукаючи мене. Я стрибнула на нього зверху і збила з ніг. Він впав на спину. Я притисла його до землі, сівши на живіт. Одну руку Кості я тримала ногою, але іншою він схопив мене за шию. Я поглянула йому в очі. Вони були порожні.

Я  розірвала його сорочку і направила дзеркало на серце так, щоб він міг побачити відображення. І він побачив.

Секунд через 10 його хватка послабилася, а очі наповнилися сльозами. Він відпустив мою шию.

- Дивися, - наказала я відновивши дихання, хоча він і так дивився на відображення своєї сім’ї.

Костя взяв дзеркало в руки і ще більше придивився, направляючи його на серце. Я встала. Він сів.

- Оля, - прошепотів він і погладив своє тату, - хлопчики мої.

Костя відкинув дзеркало і закрив очі руками. Я почула глухий крик, що йшов у нього зсередини. Він так сидів кілька хвилин похитуючись зі сторони в сторону.

Я мовчки стояла над ним.

- Голова зривається, - сказав Костя і подивився прямо на мене, - я помираю?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше