Мій ідеальний світ

Частина 5. Завершення. 1. Перетворення

5.1. Перетворення

Пам’ять штука тонка, - казав тоді Владислав, - імена, обличчя, голоси – це все може так змішатися, що потім і не знаєш, де реальність, а де фантазія.

Пам’ять скинула на мене нову потужну лавину, коли в моєму світі з’явився Максим – Владислав, але не в образі мого улюбленого героя, а таким як він є насправді.

На мить я зависла від того потоку інформації, що на мене впав. Я згадала все. Я була впевнена, що все. Я знала, хто такий Максим, хто такий Владислав, хто така я, хто такий мій чоловік…

 

Ми з моїм чоловіком познайомилися на рок-концерті, коли з динаміків на повну потужність лунало щось різке, але гармонічне.

- Подобається? – запитав він у мене ніжно усміхаючись. І це було дивно, тому що така усмішка стереотипно не личить депресивно настроєній музиці. Адже це була щаслива усмішка. Я лише кивнула у відповідь і спитала:

- А тобі?

- Так, - відповів він, - у цій музиці стільки космічного фатуму і енергії, що хочеться бігати.

- Бігати? – перепитала Я.

Отоді я й закохалася. І ми таки побігали тієї ночі. Ми бігли через парк і вголос співали, хоча скоріше кричали, тієї пісні, під яку познайомилися.

«Танець на крилах

Коло прощальне

Погляд останній униз

Пам'ять про землю

Навіки покинуту

Впаде дощем сліз» (з пісні Полинового поля «Нічні птахи»)

І це було круто. Жодного спиртного, наркотиків і курива – чистий душевний кайф, нірвана, блісс, насолода – неможливо сповна описати словами те, що я тоді відчувала. Мені було просто добре.

Звали його Владиславом. Він був високим, з блакитними очима, із світлим русявим волоссям не дуже довгим, але й не коротким. Він був красенем, хоча я кохала його не за зовнішність. Він був вірним добрим, любив тварин, дітей. Владислав обожнював мене. Принаймні так говорили за нього його вчинки. Він дарував мені квіти без причини, водив в театр, ходив зі мною на рок-концерти, дбав про мене, коли я хворіла, кохав мене, коли я була здорова. А як він кохав…

Владислав знав напам’ять тисячі віршів і обожнював їх декламувати. Він за все своє життя не написав жодного римованого рядка, але міг до будь-якої нагоди прочитати вірш. Якби Владислав не став тим, ким став, він міг би бути чудовим актором – грав би чужі життя на сцені в театрі чи в кіно.

- Це добре тренерує пам’ять, - казав він, - розширяє межі мозкової діяльності, стимулює творче мислення, генерацію ідей і це просто красиво.

Владислав добре це знав, бо вивчав мозок і психіку в університеті.

У кожного серйозного науковця повинно бути хобі в абсолютно протилежній галузі. Поезія і психологія. Хороше поєднання.

Він навіть з нашою донькою вчив дитячі віршики, а коли вона соромилася – ставав на стільчик і декламував їх від її імені:

«Падав сніг на поріг,

Кіт зліпив собі пиріг.

Поки смажив, поки пік»

Тоді донька сміючись продовжувала:

«А пиріг водою стік».

Кіт не знав, що на пиріг

Треба тісто, а не сніг.» (П. Воронько)

Владислав обожнював нашу доньку.

Злата – її ім’я…

 

Коли Злата капризувала, Владислав робив їй паперові фігурки – орігамі. Кораблики, квіточки, звірі, пташечки - вся наша квартира була завалена цими фігурками. Злата розмальовувала їх фломастерами чи олівцями і віддавала нам, щоб ми носили з собою в гаманцях.

І ми носили. Замість фото у прозорій кишеньці. У мене був жовтий півник, а в чоловіка рожева рибка розмальована зірочками і сердечками. Владислав завжди тримав цю рибку при собі.

Інколи мені здається, що він любив Злату більше за мене.

 

Поки я лежала на койці в лабораторії і терпіла жахливий біль перетворення, я тисячі раз прокрутила в думках наше знайомство і 5 щасливих років нашого шлюбу до його зникнення. А потім це все забувала і починала згадувати спочатку.

Коли це все почалося Владислава не було поруч. Вони зробили все, що він просив і почали процедуру перетворення без нього. Вони не дали мені знеболюючого, так як наказав чоловік у сірому костюмі.

Біль був таким сильним, що я не була в змозі навіть кричати. Крик застряг був у горлі, але сильно стисненні від напруження щелепи не пускали його назовні. Я була впевнена, що не витримаю болю і помру до того, як мені вставлять в голову чіп контролю і зітруть пам’ять. Але тоді прийшов Владислав.

«А що якщо вони стерли мене з його пам’яті і він просто не в змозі був впізнати мене», - з надією подумала я тоді. Це б все пояснило, чому він покинув мене, чому він тут калічить людей перетворюючи їх на підконтрольні йому ляльки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше