Розділ 5. КІР. Не розчаруй мене, Яро.

Не чекав таких сильних емоцій. А дівчинка-то до братика прив’язана сильно. Навіть не знаю, добре це чи погано в даній ситуації... Напевно, для її безпеки, це добре. Але ось для мене... Для мого бажання зламати її... Наявність у неї настільки дорогої людини може все ускладнити.

— Я була з ним довше ніж всі вони... — вона запнулася.

Не може бути... Ну ти даєш, мала.

Мої очі буквально загорілися.

Так, ти саме те, що я шукав... Ти зможеш мене повеселити. Я в жодному разі не шукаю легких шляхів.

— Так, — я як маленький зрадів виявленій слабкості дівчини. — Ти точно ревнуєш...

— Не правда! — вона аж підвищила голос.

— Мила маленька ображена дівчинка... — я усміхнувся, витягаючи за допомогою ножичка останню кулю.

Так хочеться подивитися на тебе... Як швидко ти будеш рости?

Я зробив глибокий вдих і потім видих.

Яра хотіла щось сказати, але мій палець швидко опинився на її губах.

— Ти ще не вмієш так брехати, — сказав я, забравши палець і попрямувавши у бік машини. — Підемо.

Шлях назад ми провели в мовчанні.

Дув сильний вітер і накрапував легкий дощик.

Яра сховала руки в кишені. Холоднішало.

Я йшов в тому ж ритмі, що і на шляху в лісопосадку.

Підійшовши до машини, я відкрив її і сів за кермо.

Яра сіла на сусіднє сидіння, пристебнула ремінь і ми, нарешті, поїхали.

Я зупинився у тому самому місті, де і минулого разу.

— Наступні два тижні я працюю, часу на ігри не буде, тому зустрінемося в неділю, через шістнадцять днів.

— Завдання? — вона рішуче подивилася мені прямо в очі.

— Тир. Щоденна пробіжка, віджимання, підтягування і присідання, розминка показаних суглобів. — буденним тоном сказав я. — Шість годин в день ти повинна витрачати на це. Плюс один день стеження за кимось із родичів.

Може, вона здується за цей час і мої проблеми зникнуть самі собою? Адже мені не потрібна ахіллесова п'ята, слабке місце, в яке мене зможе поранити ворог... І чому я просто не можу це припинити?

— Нагорода? — Яра задоволено посміхалася.

— Кому з нас взагалі нагорода має бути? — я теж посміхнувся.

— Хочу твій номер, — тихо, на видиху прошепотіла вона, зазирнувши мені в очі.

— Хм... — я зробив вигляд, ніби задумався. — Ні.

— Та ти знущаєшся... — сказала вона злегка ображено.

Я трохи нахилив голову вбік і продовжував дивитися на дівчину.

І справді... Я реально знущаюся над собою. Може, все ж вбити її?

Мій погляд пройшовся по її шиї.

Дивитися, як вона стікає кров'ю і...

Я зітхнув і облизав губи.

Чортова шия... Треба відволіктися.

— І ще, мало не забув, — я посміхнувся. — Брелоки.

— Які брелоки? — Яра кумедно насупила брови.

— Ти повинна вкрасти двадцять брелків, або шарфиків, або ще якихось дрібничок. При будь-яких умовах. Але саме вкрасти, а не попросити або купити.

Примітивне завдання, для малої дитини. Але якщо вона і з таким не впорається, то у мене просто не буде шляху до відступу і я порву цей, поки що майже незримий, зв'язок.

— Ну це ж якось... Я взагалі-то не злодійка... — сказала вона. — І не хочу бути нею. Я — чесна людина... Хоча, може і не в усьому, але... Я все одно не хотіла би робити погано людям, які мені нічого не зробили.

— Забрати так, щоб той, у кого ти крадеш, не помітив. З дому, до речі, брати теж не можна, — я зробив невелику паузу, а потім зазирнув в блакитні очі навпроти. — І якщо впораєшся, я подумаю щодо номера. Зауваж, цей мій номер є всього у декількох осіб. Просто так я його не дам.

— І все ж, не зрозумію, до чого тут брелоки... — вона зітхнула.

— До речі... — я приклав палець під нижню губу. — Якщо не встигнеш вкрасти двадцять або якщо тебе хоч раз зловлять на крадіжці, то будеш по-ка-ра-на. — по складах сказав я.

Я повинен відштовхувати її від себе... Нехай їй буде не під силу. Я хочу, щоб вона розчарувала мене. Я впевнений, що так воно і буде. Вона мала і занадто правильна. Вона точно не впорається.

— Все одно красти ж не…

— Недобре, — закінчив я  фразу за Яру. — І ти завжди можеш відмовитися, — я знов посміхнувся і подивився в блакитні очі. — Просто не приходь через три тижні, — спокійно додав я. — Я, до речі, теж можу і не прийти.

— Але...

— Тс, — я доклав вказівний палець до її губ. — Не розчаруй мене, Яро.

Вголос я просив її не розчарувати, хоча насправді сподівався якраз на зворотнє....