Розділ 9. ЯРА. Вжитися в чужий образ.

«Найкраще вино — це вино, яке більш за все

подобається тому, хто його п’є»

Будильник монотонно нагадував, що вже шоста.

Шоста ранку. Шоста година довбаного ранку.

Я потягнула руку до телефону, але не дістала до нього.

Чорт, я ж спеціально поклала його далеко...

Я все ж піднялася з ліжка і взяла зі столу телефон, вимикаючи будильник.

Гаразд, вже напевно час…

Я підійшла до шафи, відкрила її і дістала чорну футболку і такого ж кольору спортивний костюм.

Швидко одягнувшись, тихо спустилася вниз по східцях і пішла в передпокій. Пару хвилин шукала свої кросівки, і потім, нарешті взувшись і одягнувшись, поклала до внутрішньої кишені кофти телефон.

Насамперед — пробіжка. Ось уже десять днів я прокидаюся о шостій і йду в найближчий парк, де бігаю по одній годині.

Перші дні було важкувато, але мій організм швидко звик до такого фізичного навантаження і тепер після бігу я відчувала не стільки втому, скільки навпаки якийсь заряд енергією.

У парку зі мною в один і той самий час завжди бігав один і той самий хлопець-метросексуал в якомусь дівчачому шарфику і з доволі довгим для хлопця волоссям. На вигляд йому було років двадцять, може трохи більше. Він завжди привітно посміхався мені, так як в таку рань тут були тільки ми.

Ось і зараз підкачаний високий хлопець з зібраним в хвіст світлим волоссям привітно усміхнувся, обганяючи мене на черговому колі.

Я вирішила не залишатися в боргу і через хвилину сама наздогнала його. Він трохи облизав свої губи і знову обігнав мене.

Через півгодини здоганялок, він раптово зупинився.

Озирнувшись, я зауважила, що він більше не біжить, і від цього мені стало не так весело. Я знизила швидкість.

Цікаво... Чи зможу я обдурити його?

Так, для початку потрібно використовувати особистість того, кого я досить добре знаю, і спробувати вжитися в чужий образ....

Хм... Але підходити самій якось не дуже добре. Це хлопець має підходити до дівчини, а не навпаки.

А образ, в який я вживуся, буде...

— Ви, мабуть, втомилися... Всю ніч бігали за мною уві сні, — почула я біля себе.

Хлопець вже порівнявся зі мною. А підкат його був такий собі. Так. Вішатися на шию не треба. Треба його ще більше зацікавити...

— Та Ви просто капітан-очевидність... — я посміхнулася, в моєму голосі чулися нотки пустощів. — Тільки бігала не я за Вами, а Ви — за мною. І зауважте, не уві сні, а наяву. І взагалі, я не знайомлюся на вулиці...

Так, десь такою я і уявляла собі поведінку цієї Саші, яка виводила мене з себе одним своїм існуванням. Тупа кокетка-блондинка, ось вона хто...

— Гаразд-гаразд... — він підняв руки, ніби здавався. — Давайте не будемо знайомитися, пройдемо повз один одного і Ви не дізнаєтеся, що мене звуть Сет, а я не дізнаюся, як звуть Вас, — хлопець підійшов ближче і трохи нахилився вперед, до мого вуха, щоб продовжити вже пошепки. — Ви втратите мене, такого доброго, веселого, красивого, а я втрачу неповторно-божественну Вас. І ми не зможемо провести всі прекрасні хвилини і години разом, а дні, проведені разом, будуть здаватися для нас лише секундами. Ви згодні?

Я вже хотіла врізати йому в морду за те, що він порушував мій особистий простір, але замість того лиш посміхнулася трохи ширше і заправила пасмо волосся, що вибилося з хвоста, собі за вухо. Пам’ятай, Яро, зараз ти — не Яра а, припустимо Анжела, а поведінкою — Саша.

— А Ви наполегливий... — напівпошепки сказала я. — Мене звуть Са...Анжела.

— Янгольське ім’я, — він посміхнувся, поклавши руку мені на плече, а другою рукою знімаючи триклятий шарфик, який я збиралася вкрасти. — Анжело, як дивишся на те, щоб випити зі мною кави?

Я інстинктивно трохи відсторонилася. Важко. Блін, що робити?

— Я не прийму відмови,  — він раптом узяв мене за руку.

Саме в цей момент, коли він зосередився на моїй лівій руці, правою я торкнулася його бедра, прямо біля сумки. Добре, що він її не застібнув...

Поки я зосередилася на шарфику, цей ідіот наблизився до мене майже впритул і доторкнувся двома пальцями до моїх губ. 

Я в душі скривилася, але не відсторонилася, паралельно витягаючи нещасний невагомий шарфик і відразу ж ховаючи його під свою мастерку за спиною.

— Анжело... — він відсторонився і зазирнув мені в очі. — Може, зустрінемося ввечері, що скажеш?

Я спочатку хотіла одразу відмовити, але подумала пограти ще...

— Добре... — я відвела погляд і пригадала момент, коли Кір навчав мене стріляти з пістолета. — Анжела Маєрс, напиши мені в інстаграм, куди прийти...

Впевнена, мої щоки почервоніли, бо я спеціально нагнічувала в собі почуття того вечора після нашої другої зустрічі, коли я стріляла, а він обіймав мене.

— Гаразд, — сказав хлопець і раптом відсторонився від мене, подивившись на годинник. — Я схоже вже запізнююся...