Розділ 13. ЯРА. Я, вочевидь, ревную...

— Так. Все добре, — сказав Кір у слухавку і м'яко посміхнувся. — Я знав, що вона впорається, пробач, забув передзвонити. Так добре, — він продовжував усміхатись. — Дякую за турботу, Лізо. Коли тебе зустріти? — Кір вже втретє посміхнувся цій незнайомці в телефоні. — Добре. Не проти вечері в "The Capital"? Мені якраз треба написати про нього статтю...

Він ще пару хвилин балакав з якоюсь Лізою, а я чомусь відчувала себе не в своїй тарілці.

По розмові я зрозуміла, що вона чекала дзвінка Кіра і що вона переживала. Значить, вона, швидше за все, знала, що він порізав руку...

Кір не довіряв мені повністю і підстрахувався...

Я сумно посміхнулася.

Ще й на вечерю її покликав. Напевно в якийсь крутий ресторан... І що ще за статті? На кого-кого, а на журналіста він явно не тягне... Він занадто небезпечний. Я б скоріше прийняла його за якогось мафіозі.

— ... Ні, її я з собою не візьму, — спокійно сказав Кір.

— А? — я раптом зрозуміла, що мова йде про мене. — Кір, візьми мене! Я ще жодного разу в такому крутому ресторані не була... Це ж точно один з кращих!

— Гаразд, Лізо, я тобі передзвоню завтра ближче до вечора. Готуйся на шосту, я заїду за тобою, — Кір натиснув на кнопку відбою виклику і подивився на мене.

Він ледве стримував задоволену посмішку.

Зрозумів, що я, вочевидь, ревную...

Авжеж, він не візьме мене з собою.

Але... Коли мене таке зупиняло? Я ж можу і просто простежити... Він сказав і місце, і час. Буде не важко простежити за ними.

— Гей, Кір! — я схрестила руки на грудях.

— Прости, але завтра у мене побачення, — він схилив голову набік. — Буде дивно, якщо я візьму тебе.

— Але вона сама пропонувала мене взяти! — запротестувала я.

— Вона просто пожартувала, — Кір посміхнувся. — Та й, пробач, але такий ресторан зобов'язує знати застільний етикет. Я не можу прийти з тобою, ти ж, напевно, навіть вино пити правильно не вмієш, я вже мовчу про правильне використання столових приладів за вечерею... Ти не відрізниш виделочку для устриць від десертної.

— Зрозуміло, — я опустила голову. — Добре, я піду.

Я думала, він щось скаже, може зупине мене, але коли глянула на нього, зрозуміла, що йому подобалося те, що він бачив... Йому подобався мій стан.

Це мене бісило.

Хоча, чого я хотіла? Він дорослий чоловік, а не закоханий малолітка. Бігати за мною він ніколи не буде. Такі, як він, ніколи ні за ким не бігають.

Постоявши так одну-дві хвилини, я нарешті попрямувала до виходу.

На душі було якось зовсім неприємно...