Розділ 14. ЯРА. Назначити побачення.

Я стріляла вже дві години без перерви. Одна з дівчат з рецепції підійшла і попросила заплатити, так як зараз буде перезмінка. Я дала їй гроші і продовжила стріляти.

Один.

У вісімку.

Цього тижня я стріляю краще, ніж минулого.

Два.

У вісімку.

Хоч якась стабільність.

Три.

У сімку.

Нічого. Я можу краще.

Чотири.

В дев'ятку.

Ось так!

П'ять.

Хочу всадити кулю в цю нахабну дівчину Кіра.

У сімку.

Чорт.

Я зробила глибокий вдих і знову поєднала цілик з мушкою.

Шість.

У вісімку.

Начебто близько до дев'ятки...

Сім.

Чому...

Тепер взагалі шістка.

Вісім.

У сімку.

Я натиснула на кнопку і, коли мішень приїхала, то стала уважно її розглядати.

— З кожним разом все краще. — молодий хлопець, який раніше давав мені поради зі стрільби, плеснув у долоні.

— Але все ще недостатньо добре, — я зітхнула.

— Мені здається, зараз у тебе проблеми не в техніці, а в голові, — він посміхнувся.

— Ти непогано читаєш людей, — я посміхнулася йому у відповідь. — Адже ми так толком і не познайомилися...

— Ой вибач, не ввічливо з мого боку, — він усміхнувся. — Мене звуть Кіт, мені двадцять.

Почувши його ім’я, я усміхнулася.

Зараз я повинна бути в добрій ролі... Кого я повинна зіграти? Когось досить доброго і світлого, щоб його світло розсіяло темряву навколо мене. Знову Сашу? Так. Вона підійде, хоча... Ні. Треба зав’язувати з цим. Буду за характером альтруїстом-Владом, а за іменем... Ні, казати у такому місці несправжнє ім’я явно буде помилкою. Хоча скорочення можна змінити...

— А я — Слава, — я продовжувала посміхатися.— Як і казала, хочу бути військовою…  Мені, до речі, вісімнадцять.

Відповідати в манері Влада виходило досить легко, адже я відмінно знала брата і розуміла, як би той реагував на різні ситуації і яким би тоном відповідав.

Я навіть здивувалася тому, наскільки зараз мені просто. Все ж, тренування на випадкових знайомих, які я тепер проводила практично кожен день, давали свої плоди.

— Ясно. Маленька така, — він усміхнувся.

Я мило посміхнулася, оголивши білі зуби.

Так, триматися, нічого такого нема в тому що я «маленька».

— Кіте, а о котрій закінчується твоя зміна? — дружелюбно запитала я.

— Через пару годин...  Був би радий побачитися з тобою після її закінчення...

Цікаво, Кір напевно чекає, що я піду за сказаним спеціально для мене «слідом» зустрічі... Але я так не зроблю, хоча спочатку і хотіла. Я навіть не піду в район того ресторану. Якщо він хотів, щоб я за ним бігала, то я маю зробити протилежне. Я не буду тішити його самолюбство.

Я просто повинна забути той вечір і те, як він базікав з тією кралею. 

— Це було б прекрасно! У мене в цьому місті майже немає друзів... А з тобою спілкуватися дуже подобається.

— Добре, домовилися, — весело сказав він. — Тоді за години чотири могли б зустрітися… Даси свій номер? — він простягнув мені свій телефон.

— Добре, — я записала туди свій номер. — Я потренуюся ще півгодини і тоді піду додому....

— Тоді до вечора, — він підморгнув мені. — Побачимось! —  і повернувся на рецепцію.

Я потренувалася ще півгодини, після яких була вичавлена, як лимон.

До будинку вирішила пробігтися. Шлях був не особливо близьким — десь десять кілометрів, але мені, після численних тренувань, така марафонська відстань було цілком під силу навіть у такому стомленому стані.