Розділ 19. ЯРА. Безглузді виделочки.

Хочеш — пий, але розуму сп'яну не втрачай.

Безглузді виделочки... 

Я ось уже півгодини як витріщалася в планшет на фотку засервованого столу.

І це ще тут тільки три! А Кір тоді говорив мені, що їх чи то п’ять, чи то шість... О! Зате тут є десертна виделка! Може, я її і не відрізню від устричної, але зате я знаю, де вона повинна лежати, так то, Кіре! Так... А як же виглядає устрична виделочка?

Я вбила у пошуковик «устрична виделочка».

Ага! Знайшла тебе... Маленька, три- або двозубчата... Зрозуміло.

Блін... А на цій картинці виделок не три, не чотири, а відразу п'ять... Тут виделка для риби йде окремо від виделки для м'яса!

Я насупилась.

І якому джерелу вірити? Гаразд... Потрібно просто запам'ятати виделку для м'яса — замовлю м'ясо!

Так... Тепер ножі. Ну для масла мені запам'ятовувати не треба. Залишається ніж столовий і для морепродуктів. Столовий лежить ближче до тарілки і він трохи більший. Здається, запам’ятала. Ложка справа для супу, ложка зверху — для десерту. Тепер келихи...

— Гей, Яро, що робиш? — прямо біля вуха я почула голос брата. — Що за виделки-ложки-келихи? До ресторану зібралася?

— Який розумний... — я насупилася ще більше.

— Такий величезний вибір вилок-ложок подають лише в елітних місцях... І ти плануєш піти туди? Там, напевно, дуже дорого...

— В будь-якому випадку, він мене вже запросив, — я усміхнулася. — Сам платити буде.

До речі... Якщо задуматися, Кір добре розбирається в кухні, виделочках та іншому... Може, це якось пов'язано з його професією? Хоча... Я швидше повірю, що Кір — кілер, ніж працівник ресторану.

Я посміхнулася своїм думкам.

Та й у роз'їздах він вічно... Навряд чи співробітник ресторану міг би собі дозволити вічно подорожувати.

— Упевнена, що це правильно? — з сумнівом запитав мене брат. — Все ж, він старший і може подумати, що...

— Забий, — я зітхнула і знову втупилася на фото. — Вечеря вже сьогодні. Дай повчити. До речі, я ту чорну Оленину сукню візьму... Вона ж не проти?

— Думаю, ні... Вона приїжджає сьогодні, на тиждень, а потім знов на терапію. Саша теж приїде на вихідні, — брат посміхнувся. — Знаєш, ти змінилася.

— Вали вже, — буркнула я.

Так... Виделки начебто теж вивчила. Ложки, ножі, виделки... Тепер келихи. Мені за віком ще не дозволено пити, так що келихи можна і зовсім не вчити, правда?  З цих легко запам'ятати тільки келих для шампанського — він вузький і високий. Решта начебто однакові... Та й навіщо їх вчити? Адже наливати офіціант буде, а не я...

Я  посміхнулася. 

— Гей, Яро... — сказав Влад вже майже на виході. — Наступного разу, коли у свого хлопця ночувати будеш — подзвони хоча б, щоб мама не хвилювалася.

Мої вуха в мить почервоніли, але, слава Богу, Влад цього не побачив і швидко залишив мене саму.

Я шумно видихнула і прикрила очі, згадуючи сьогоднішній ранок.

Я прокинулася в чужому ліжку, коли Кір вже стояв біля дзеркала і зав'язував краватку. Бачити його в сорочці і краватці було досить незвично... А ще цей придурок навіть волосся якось по-незвичному уклав!

— Прокинулася? — зелені очі через дзеркало дивилися прямо на мене. — Мені на роботу вже потрібно, так що ось... — він дістав з кишені ключі і кинув мені. — Це від номера. Запреш його, коли підеш. Увечері, десь опів на восьму заїду за тобою додому. Одягни якусь сукню і голову помити не забудь.

— Ти знущаєшся? — я розчервонілася від злості. — Я що по-твоєму зовсім ідіотка?

— І ось ще... — він підійшов до тумбочки і дістав з верхньої скриньки маленьку коробочку. — Вдягнеш оце кольє.

— Добре, — я зітхнула, приймаючи кольє з його рук.

— Волосся сильно вичурно не укладай, — дав чергове повчання Кір. —Нехай буде розпущене... — він відкрив шафу в пошуках чогось.

— Блін, з цим рестораном стільки мороки... — пробубоніла я, розглядаючи прикрасу в моїх руках.

— Ну ти ж сама хотіла піти, — Кір підійшов до мене. — До вечора, — він провів долонею по моєму волоссю, розвернувся і пішов до дверей.

— До вечора.

***

Я подивилася на годинник. З цим безглуздим рестораном я півдня просиділа за вивченням етикетської фігні! Вже була майже шоста.

— Доню, про що задумалася? — мама якраз спускалася з другого поверху. — Влад вже поїхав за Оленкою?

— Так, поїхав, — я встала з дивана. — У мене типу побачення сьогодні. Пішла я купатися.

Звичайно ж купатися я тоді не пішла — ще було зарано. Я пішла в «барліг» — кімнату над гаражем, яка зараз була моєю кімнатою, і дістала мобільний.

«Не заїжджай за мною. Я своїм сказала, що їду на побачення.»

«Взагалі-то, так і є. Чому тоді не заїжджати?»

«Тому що ти — чоловік-багатій, старший за мене і все таке... А я типу утриманка.»