Розділ 67. КІР/ЯРА/САША. Точка відліку.

Четверо  зайшли в термінал А аеропорту Хітроу разом з потоком інших пасажирів.

Сьогодні в терміналі явно був аншлаг. Воно і зрозуміло — так завжди відбувається в неділю. Багато людей саме в цей день повертаються додому або ж, навпаки, вилітають з дому у відпустку.

Перша з четвірки з нетерпінням чекала чогось важливого. Вона ледь-ледь контролювала своє обличчя, яке так і тягнуло видати її нетерпіння і майже маніакальну радісну посмішку.

Другий остаточно переконав себе в тому, що рішення, яке він прийняв ввечері, є єдино правильним в нинішній ситуації, адже Яра ще може бути не готова.

Третя була напружена, так як Влад занадто багато часу приділяв своїй сестрі. Вона не розуміла, з чим пов'язана така раптова майже маніакальна одержимість...

Четвертий же вирішив продовжити пильно стежити за другим: його все ще насторожувала ця людина. Не дивлячись на всі, здавалося б, позитивні сторони Кіра, відчуття невідомості і небезпеки, які він мав поруч з цією людиною, ніяк не пропадали.

***

КІР

"Навіть добре, що і Влад, і Саша тут." — подумав я, кинувши погляд на цих двох. — "Якщо все правильно провернути, ви зможете відвернути увагу Яри рівно на стільки, на скільки мені потрібно."

— Я відійду на пару хвилин, — я дружелюбно посміхнувся.

— Я з тобою! — відразу ж випалила Яра.

— Не зараз, — я посміхнувся і погладив Яру по щоці, після чого відвернувся від неї. — Я швидко…

— Але… — Яра зробила крок до мене, я вже хотів щось сказати, повернув голову назад і...

— Та нікуди твій Кір не дінеться... — Влад поклав руку на плече Яри.

— Я швидко, — я знову посміхнувся Ярі, відвернувся, і тепер вже швидким кроком пішов на ескалатор.

***

ЯРА

— Ну ні... — ледь чутно прошепотіла я і хотіла вже зробити крок до Кіра, але тиск на плечі нагадав про чужу долоню, яка зупинила мене секунду назад. — Відпусти мене.

— Ти йому й кроку без себе не даєш ступити... — Влад ще трохи сильніше стиснув долоню на моєму плечі. — Це не правильно.

— Відпусти мене... — з загрозою, тихо повторила я.

Я не дозволю тобі знову і знову робити це без мене. Ти довіришся мені. Ти повинен... Ти...

Серце билося частіше ніж належить, але обличчя ніби все ще залишалося все таким же непроникним.

Я хочу розділити з тобою все.

Я не дам ні Саші, ні Владу, ні тобі, ні навіть самій собі перешкодити моїм планам. Я завжди буду на твоєму боці.

***

КІР

Сьогодні я і сам грав дуже добре. Напевно, саме сьогодні моя гра перевершила все, що було до цього.

Для правдивої гри завжди потрібен справжній поштовх. Шукати правду в собі, правду, яка буде перегукуватися з брехнею, яку потрібно зіграти. Так і тільки так будь-яку гру можна зробити правдивою. Потрібно самому повірити в свою гру і тоді в неї повірять всі.

***

САША

Я стояла прямо за Владом. Нас розділяла точно така ж відстань, що була і між Владом з Ярою, але... Я відчувала, що зараз Влад не зі мною, а...

Ні...

Я мимоволі стиснула кулаки з такою силою, що прямо вп'ялася нігтями в ніжну шкіру внутрішньої сторони долоні.

Ні, ні, ні... Я була з ним весь цей час. Я врятувала його. Це все зробила я... Не ти. Ти лише приносила йому неприємності, змушувала хвилюватися... Ти — всього-лише сестра, колишня наркоманка і...

Серце билося швидко, а дихання стало прискореним. Не розуміючи, що роблю, я ступила вперед. Ще крок. І ще один, і...

Ось я уже стала між ними і м'яко поклала свою долоню на долоню Влада, після чого зазирнула йому в очі.

Мені здалося, що Яра навіть посміхнулася... Невже саме такої реакції вона і чекала від мене?...

Влад злегка насупився, не розуміючи, чому я так реагую.

— Будь ласка, — тихим, втомленим голосом сказала я одними губами, щоб послання зрозумів лише Влад.

Влад зітхнув і відпустив її руку.

— Чекайте тут, — майже на бігу сказала нам Яра, відразу ж опинившись на ескалаторі. — Нікуди не йдіть, — додала вона голосніше, проїхавши пару метрів вгору.

Влад злегка стиснув губи і продовжив пильно стежити за сестрою, поки та не зникла вгорі.

Як тільки це сталося, він рвонув слідом, буквально бігом долаючи сходинки ескалатора.

Ну ні.

Я починала закипати.

Я рвонула слідом за Владом, майже відразу ж нагнавши його на ескалаторі і знову хапаючи свого хлопця за зап'ястя.

— Не змушуй мене просити тебе... — напівпошепки сказала я, ледве-ледве притримуючи його руку за зап'ястя.

Його блакитні очі нарешті подивилися на мене.