Глава 11.1

Глава 11

Коридорами Академії сновигала безліч студентів в світло-сірій формі, галасливих і зайнятих своїми справами. Все це нагадувало звичайну школу нашого світу, але навіть це навіювало мені не надто приємні спогади. Вчилася я завжди добре, і це закріпило за мною репутацію заучки і ботана. Так що відносини з однокласниками ніколи не складалися. Виняток – Світлана, з якою ми сиділи поруч ще з першого класу. З чого, власне, і розпочалася наша дружба. Згадавши про Світлану, я зітхнула. Цікаво, як вона там? Втішало те, що Астарт пообіцяв про неї подбати.

Олеті довелося вчепитися мені у руку, щоб не відіпхнули від неї. А небезпека цього була досить велика, враховуючи рух навколо. Маленька і тендітна, я точно б опинилася у когось під ногами. Розуміючи, що обов’язок опікуватися мною захоплення у сусідки по кімнаті не викликає, я не скаржилася на надто чіпкий захват. Мовчки терпіла, хоч і відчувала, що від її пальців точно залишаться синці.

У якийсь момент Олета зупинилася як укопана. Я навіть не відразу зрозуміла, що сталося. Стежила передусім за тим, щоб не оступитися. Підняла голову і заозиралася. Прослідкувавши за поглядом дівчини, розгледіла вже знайому мені компанію, лідером якої був рудий.

Хлопці стояли біля дверей аудиторії, трохи в стороні, і щось обговорювали. Чулися сміх і веселі голоси. Не побачивши чогось, вартого уваги, я здивовано запитала:

– Гей, ти чого?

Сусідка по кімнаті видала глибоке страдницьке зітхання, і я вже наполегливіше зажадала пояснень:

– І довго ми тут будемо стояти? На кого ти взагалі дивишся?

– На нього, – зізналася Олета, навіть забувши про те, що мене не перетравлює.

Уважніше оцінивши напрям погляду, я зціпила губи. Схоже, хтось запав на рудого виродка, який знущається над іншими студентами! Сама я завжди була в ролі останніх, тому такі, як Дайрен, мене ніколи не приваблювали.

– Знайшла, на кого дивитися! – озвучила я власні думки, а вона подивилася на мене так, наче я з іншої планети. Хоча в якомусь сенсі так і було.

– Ти що?! – досить голосно випалила вона, охоплена справедливим з її точки зору обуренням. – Це ж Дайрен!

– Та я в курсі, – усміхнулася я. – Куратор Тайгрін його так називала. І що?

– Він найкрутіший! Най... Він... Він...

Все зрозуміло. Випадок клінічний. Кохання нерозділене звичайне.

– А ще він син Небіроса, – добила мене аргументами Олета.

Ось останнє трохи вразило. Хоча все ж не настільки, щоб я теж запалилася до цього молодика трепетними почуттями.

– Ну, хіба настільки важливо, чий він син! Я вважаю, що людина повинна являти собою щось сама, а не ховатися за спиною відомих родичів.

Я навіть не відразу помітила, що тільки що пролунав дзвінок і після цього запанувала тиша. Тому мої останні слова чітко рознеслися по всьому коридору. Завмерли всі, включаючи зніяковілу Олету. Вона негайно відчепила від мене руку і позадкувала, роблячи вигляд, ніби взагалі вперше в житті бачить. А я все більш круглішими очима дивилася, як змикаються до перенісся брови рудого. Зграя його посіпак помітно напружилася, немов тільки й чекала команди: «Фас!» На моє щастя, по коридору почулися лункі кроки, які виявилися викладацькими.

Міцної статури чоловік з чіпким поглядом темних очей гаркнув так, що скло у вікнах ледь не задеренчало:

– Вам усім особливе запрошення треба? Марш в аудиторію!

І натовп студентів ринув всередину. Я сама увійшла тільки після того, як там опинилася компанія синка Небіроса. Постаралася якомога непомітніше пробратися на задній ряд величезного приміщення, що нагадував амфітеатр. Олета сіла на п’ять рядів нижче, навіть не дивлячись у мій бік. І я чудово її розуміла. От лихо, не вистачало мені в перший же навчальний день налаштувати проти себе місцеву еліту! Ніби й так проблем бракує. Кусаючи губи, я дістала з бляхи в поясі блокнот і ручку у вигляді пера.

Поки викладач влаштовувався за кафедрою, чула навколо подразнюючий мозок шепіт:

– Ви чули, що вона сказала?

– Хто вона така взагалі?

Та інше в тому ж дусі. Думаю, говорити про те, яке враження це на мене справило, не потрібно. Хотілося одного – крізь землю провалитися. Поки я на лекції, зграя рудого нічого не зробить. Але що чекає потім?! Ой, матінко рідна... Тут в мене ніби на знак порятунку зачесалося чоло, і я згадала про захист Астарта. Але викликати його за таким дрібним приводом... Ні, цього точно робити не варто. Сама винна, сама і розсьорбувати повинна!

Ледь пролунали слова викладача, як шепіт стих, і я наважилася підняти голову. Одразу пошкодувала про це, зауваживши, що Дайрен сидить через два ряди від мене. Він пильно дивився на мене, і похмурий погляд його чорних очей не віщував нічого доброго. Я нервово проковтнула, але нахабна відьмочка перейняла ініціативу і змусила витримати цей погляд. Так ми і дивилися одне на одного, як повні бовдури. Жоден не наважувався перервати зоровий контакт першим, що свідчило б про слабкість.

– Що ви там такого цікавого побачили, студенте Дайрен? – почувся глузливий голос викладача. – Не поділитеся?

– Цікавого? – посміхнувся рудий, нарешті, відводячи від мене очі та розвертаючись. – Безумовно, нічого.