Глава 6

Скрипнули сходи, Івейна швиденько витерла очі і причаїлася. Нехай матуся думає, що вона спить, а то варто їй побачити червоні, як зубчастий хміль, очі дочки, як тут же про все здогадається. Все помічає у неї матуся і все розуміє.

Тона підійшла до лежачої на ліжку Ів, сіла на край і поклала їй на плече теплу руку.

— Тебе покликали на обряд в королівський палац, Іві?

— Я не поїду, матусю, — прошепотіла Івейна, забувши, що збиралася прикинутись сплячою.

— Ти не можеш відмовити спадкоємцю, дочко, — почала було Тона, але зразу ж осіклася, побачивши палаючий погляд Івейни, яка схопилася з ліжка.

— Він не кликав мене, матусю! Його король змусив! Він сказав, що не збирається мене навіть нареченою називати, навіщо мені тоді проходити обряд там, в Леарні?

Тона з тривогою вдивлялася в заплакане обличчя дочки.

— Але чому ти так думаєш, донечко?

— Він так сказав, — Івейна стиснула кулачки і закрила очі, — тому що я негарна. Я сама чула... підслухала... — і в сльозах кинулася їй на груди.

— Бідна, бідна моя дівчинка, — прошепотіла Тона, — та ти ніяк закохалася в нашого Ейнара?

Утробний стогін, що супроводжувався бурхливим плачем, від якого Івейна почала вже захлинатися, підтвердив її слова. Тона розгублено гладила ридаючу Івейну, і серце її стискалося від жалю до своєї маленької дівчинки. Вона ще трохи поборолася з собою, а потім відірвала від себе дочку, встала рішуче, обсмикнула спідницю і повернулася до Ів.

— Підемо зі мною, дитинко, я повинна тобі дещо показати.

Це вийшло так несподівано, що Івейна перестала ридати і, лише схлипуючи час від часу, слухняно пішла за матір'ю. Вони спустилися з мансарди вниз, пройшли через кімнату і опинилися перед невеликими дверима, які вели в комору.

— Іві, — Тона раптом розхвилювалася, її очі застелив туман, — я хочу, щоб ти знала, ти завжди залишишся моєю улюбленою маленькою дівчинкою.

— Що ви таке говорите, матусю, — злякалася Івейна і схопила її за руку, — звичайно, я й не збиралася вас залишати.

Але Тона ніби не чула її, відкрила двері, пропустила Івейну всередину і попрямувала в найдальший кут. Там вона довго рилася, перекладала непотрібний мотлох і, нарешті, поставила перед Івейной невеликий кошик з прив'язаними до нього стрічками. В кошику лежала складена сорочка і звичайний сірий камінь, невеликий, розміром з велику ягоду еленики, нанизаний на звичайну сіру мотузку.

— А тепер слухай мене, Іві, слухай і не перебивай, — Тона зітхнула і погладила рукою сорочку в кошику, — не дочка ти нам з Абідалом. Рано тобі я правду відкриваю, Аб був би незадоволений, та немає сил більше дивитися, як моє дитя страждає.

...Матуся давно перестала говорити, а Івейна сиділа, як оглушена. Вона б швидше повірила в те, що Тона все це придумала, щоб її втішити, але матуся сиділа дуже прямо, напруживши спину, і дивилася на Івейну з таким тривожним очікуванням, що у неї зайшлося в грудях.

— Але як же, — прошепотіла вона нарешті, коли голос став хоч трохи її слухатися, — як же так? Я ж так схожа на батька…

Тона дістала з кошика камінь і протягнула Івейні.

— Це амулет, заговорений на морок. Коли я зняла його з тебе, амулет заснув, а морок залишився. Ти не така, якою ми всі тебе бачимо, Іві, я не знаю, яка б ти була, але у тієї дівчинки, яку приніс Аб, було світле волоссячко і сині-сині очі. Точнісінько як небо навесні.

— Хіба так буває? — приголомшливо прошепотіла Ів, стискаючи в руці камінь. Вона підняла голову і подивилася на Тону. — А де одяг, в який я була одягнена? Може, там є якісь вензелі або шиття? За ним можна було б зрозуміти, з якого боку принесла кошик річка.

— Ти була загорнута в цю сорочку, чоловічу сорочку, Івейна, — Тона дістала сорочку і розстелила на колінах, — вона могла належати кому завгодно, тут немає ніякого шиття.

— Матусю, я зрозуміла, — Ів підняла на матір сяючі очі — ви все це вигадали! Щоб я вважала себе зачарованою красунею, адже правда ж?

Але Тона не дивилася на неї.

— Орлани... Аб не знаходив їх біля річки, Іві, вони прилетіли з тобою. Вони охороняли тебе, колисали і носили тобі в дзьобі світанкову росу. А я все не могла зрозуміти, чому ти так мало їси, поки не підгледіла. Вони не прості птахи, дитинко…

— Отже, мене навмисне хотіли заховати?

Тона похитала головою і склала сорочку в кошик.

— Ти сама себе сховала, Івейна, — вона взяла камінь з рук дівчини, — цей амулет заговорений на ілламі. Коли ми з тебе його зняли, ти прийняла вигляд першої людини, яку побачила — Абідала. Якби тебе підібрав хтось інший, ти увібрала б в себе його обличчя. Тобі просто не пощастило, що мій чоловік був не дуже вродливим, дитинко. Тепер амулет спить, а як його розбудити, не відомо.

— Звідкіля ви це все знаєте? — Івейна зачаровано дивилася на сірий дорожній камінь.

— Я носила його до Езари…

— До Езари? — в жаху вигукнула Іві. — Як ви могли піти до цієї відьми? Вона ж бере плату життям!

— Вона була щедра, взяла всього десять років, по-сусідськи, — хитнула головою Тона, — ми склалися з Абідалом, п'ять моїх, п'ять його. Езара і розповіла мені, як вийшло, що ти одне лице з моїм чоловіком. На решту її сили не вистачило. Я повинна була мовчати до твого повноліття, але зараз, коли я дізналася, що ти будеш проходити обряд в Леарні в королівському палаці, зважилася.