5

Світлані Іванівні не вдавалося заснути, вона переверталася з боку на бік, від чого залізна кровать радянського ґатунку, зойкала, немов зубна біль. Левко, громадянський чоловік Світлани Іванівни, що спав на дивані в кутку біля телевізора, на мить припиняв хропіти, чмокав слинявими губами й далі продовжував виводити солов’їні співи.

 Так тривало до світанку, поки перші промені сонця не постукали у вікно. Світлана Іванівна сповзла з ліжка, накинула старий халат і почалапкала до кухні. Там на неї чекало шестеро кішок і двоє кошенят. Як тільки ввімкнулося світло, тварини повскакували з місць і з мявчанням підбігли до Світлани Іванівни.

- Зараз я вас нагодую, мої дітки, - вона відчинила шафу й витягла пакунок із кошачим кормом. – Ідіть сюди. Та не лякайтеся. Що забули, як цей клятий пакет шелестить? Понюхайте, смачно пахне, сама б їла.

 Смугасті сірі котики, схожі один на одного, як дві краплі води, прийнялися наминати хрусткі смаколики.

- А що ж ми з Левком будемо їсти? - Світлана Іванівна відчинила холодильник. Затхлий запах вдарив у ніс, і жінка відсахнулася. – Щось завонялося. Знову Левко рибу засунув в контейнер для овочей і забув забрати. Нічого, сьогодні помиє весь холодильник. А на сніданок будуть яйця. Вони хоч не смердять. Левко, чуєш? Досить спати.

 Світлана Іванівна прислухалася. Храп припинився, але жодного звуку зі спальні. Зачаївся, паразит.

- Прокидайся, мій любчику. На тебе чекає смачний сніданок, -  витягла із духовки пательню, поставила на газову піч і налила олії. – Уже шоста година. Нічого боки гріти.

Поки яйця тріщали і смажилися на пательні, Світлана Іванівна готувала нашвидкуруч салат із помідорів. Вона наспівувала веселу мелодію, але час від часу зупинялася, прислуховуючись. - Левко, ти живий? Нумо вставай уже.

Але замість шльопання по підлозі босих ніг Левка, пролунав дзвінкий цокіт копит. До кухні вбігли двійко біленьких козенят і стрибнули на котів, що гуртом їли із миски. Який піднявся ґвалт!

- Левко, це ти малих випустив із балкону? Знову курити ходив?

- Я не курив, - до кухні зайшов малий на зріст чоловік років шестидесяти, худий, з великою лисою головою, впалою грудною клітиною та кривими ногами. Він почухав волосатий живіт, що визирав з-під несвіжої майки, і заявив:

- Ми з Борькой і Дуською йдемо гуляти. Де ошийники?

- Там, де ти вчора поклав, - Світлана Іванівна вимкнула газ і поставила пательню на стіл. – Їж поки гаряче, а я ошийники пошукаю.

Левко накинувся на смажені яйця, наче зроду-віку не їв. Він запихався і чавкав, ложка завзято шкрябала чавунне дно. Навіть козлики, що гасали по кухні, зупинилися, підняв маленькі розові вушка.

- На, тримай, - Світлана Іванівна кинула на стіл два старих затертих ошийника. – Ледве знайшла. Я ж тобі казала, щоб вішав на гачок в коридорі біля вішака. Якби не купа одягу, що звалилася під ноги зі стільця, я б ніколи ці кляті ошийники не знайшла.

- Овва, - вимовив Левко. Шматок помідора вистрілив із повного рота і, зачепившись за вухо Борьки, гепнувся на підлогу. Зчинився ґвалт і бійка. Коти і козлики билися за жадану здобич.

- Бодай вас, - гепнула кулаком по столу Світлана Іванівна. – Левко, доїв? Йди вже, поки весь будинок не прокинувся. Ти ж знаєш, як ставляться сусіди до наших тварин. Побачать Борьку та Дуську, знову синочку донесуть. Я ще від минулого разу не відхекалась. Це ж треба було моїх улюблених кішок у притулок для безхатніх тварин віддати? Ось такий синок рідний… Так, чай потім поп’єш. Ідіть уже. Козлят на руках тримай, коли по сходах спускатимешся, бо вони цокотінням увесь дім розбудять.

 Навіть, коли в квартирі запанувала тиша, душа Світлани Іванівни все одно була не на місці. Не впевнена вона в Левкові, завжди їм треба керувати. Як би чогось не накоїв.

 Світлана Іванівна вділа куртку та теплі чоботи, напнула перуку та, зачинивши квартиру на два замка, почала повільно спускатися по сходах. Вона страждала на слонячу хворобу і ледве пересувала товсті налити ноги.

 Левка ніде не було і Світлана Іванівна з полегшенням опустилася на лавку. Мешканці будинку ще спали, хоча в деяких вікнах уже горіло бліде світло.

«А чого це Галина не спить? Мабуть, як у мене, безсонниця, - міркувала Світлана Іванівна, розтираючи закляклі литки. – І Безверхі не сплять. Знову, мабуть, цілу ніч гужбанили, п’яниці прокляті. Шкода дівчат, зовсім замучилися з батьками, бідолашні».

Двері під’їзду повільно відчинилися і на світ білий виповзла її подружка Дмитрівна, жіночка, божа кульбабка, років восьмидесяті.

- Дмитрівна, чого так рано? Та обережніше на сходах. Потихеньку, потихеньку, ось так. А де твій ціпок? Забула? Ой, лишенько. Сідай біля мене, я місце нагріла.

- Привіт, - Дмитрівна примостила сухий задок біля Світлани Іванівни. – Побачила тебе у вікно і виріс-сила компанію шкласти.

- О, Дмитрівно, я бачу, ти не тільки ціпок забула взяти, а ще й щелепу вставити.

- Не знаю, де поклала, - махнула рукою бабця. – Ну її до біса! Рота натирає, потім їсти не можу.

- А в мене, слава Богу, зуби ще свої, хоча уже за сімдесят, Дмитрівна. Тебе наздоганяю.

- Куди мені до тебе, - зітхнула літня жінка. – Ти маєш сина–міліонера.

- Я від його грошей відмовилася. Вони брудні. В наш час великі статки можна тільки обманом заробити.

- Не кажи так, Іванівно. В тебе син хороший.

- Хороший, тільки матері не шанує. О, а це хто?

Із-за кущів, що росли на межі клумби, показалася жіночка, легко вдягнена для холодного осіннього ранку. Вона була висока на зріст, мала довге біле волосся, витягнуте обличчя з великими очима та віями, червоні губи-вареники й велику родимку на щоці. Шовкова блузка заходилась хвилями від поривів вітру та від коливання пишного бюсту, спідниця ледве прикривала довгі красиві ноги.

- Валентино, це ти? – протягнула Світлана Іванівна. – Багата будеш, не впізнала.

- Вашими молитвами, - відповіла жінка, проходячи повз.