Мій колишній кошмар

7.

Відводжу маму додому, а сама, у свій вихідний, їду на роботу, бо саме сьогодні нашому новенькому захотілося провести глобальні збори, де ми обговорюватимемо перспективи розвитку. Марку знадобилося майже два тижні, щоб остаточно розібратися у документації нашого готелю, і він нарешті ухвалив якесь рішення.

Зараз мої думки крутяться лише в одному напрямку — щоб він не надумав закривати “Сан-Мартін” і звільняти нас усіх. Тоді все стане важчим і в екстреному порядку доведеться щось вирішувати.

З нашої екскурсії минув майже тиждень, і весь цей час ми не бачилися, чому я несказанно рада.

За версією Ганни Павлівни, Марк полетів додому, до Швейцарії, і в нашому маленькому затишному готелі стало як раніше. Ніхто нічого не боявся, всі працювали як звикли й не чекали, що за поворотом з'явиться новий власник й одним своїм виглядом покаже, хто контролює ситуацію.

Гаразд, припустимо, так думала тільки я, за всіх говорити не буду, але в будь-якому випадку зловила себе на думці, що спокійно пересуватися “Сан-Мартіном” набагато приємніше, ніж коли Сокольський поруч.

Мені морально важко бачити його, але ще важче, коли він мене торкається. Я витратила купу часу на те, щоб його забути, а тепер Марк як торнадо — вривається у мою тиху гавань, підіймаючи й ламаючи все навколо.

Зізнаюся чесно, я сподівалася, що він уже не повернеться, що його слова про те, що нічого не пішло — лише плід моєї уяви. Наша екскурсія готелем показала йому, що бачитися нам не можна й тепер замість нього приїде якийсь заступник і від імені Сокольських вестиме справи.

Але, на жаль.

Він все ж таки повернувся, і ми кілька годин будемо в одному конференц-залі дихати одним повітрям. Це просто потрібно пережити. Це робота, а мого прискореного серцебиття він не почує. Не повинен.

— Доброго ранку, колеги, — Марк впевнено проходить у конференц-зал, і всі одразу замовкають.

З віком його аура стала важкою, переважною, я досі не можу зрозуміти, яку тактику вибрати й що робити зі своїми почуттями. І це вимотує. Це просто бісить!

— Дуже раді вас бачити, Марку Ігорьовичу, — широко усміхається управителька, але ніхто її ентузіазму не поділяє. Всі навпаки опустили погляд і чекають на погані новини.

Всі, окрім мене. Мої очі проти волі розуму бігають сюди-туди та знаходять бажаний об'єкт. Гарний. Такий бездоганний, що нудить. Але однаково не можу відірватися, щоб його!

— Так, це взаємно, — з легкою усмішкою на вустах відповідає Марк, кидаючи на мене зацікавлений погляд. — Я вже звик до цього місця. Сумував.

Угу. Прям по дупі текли сльози, так нудьгував. Скаже теж.

— Перейдімо одразу до справи, хочу порушити головні питання, — Сокольський, надивившись на мене, пересилює себе і відкриває наші збори.

— Звісно, — одразу киває Ганна Павлівна, помітно нервуючи. Не знаю, на що саме вона розраховувала, але Марковий настрій їй уже не подобається. — Що ви хочете обговорити?

— Витрати. Я давно у готельному бізнесі, і перше, на що звернув увагу — цифри. Вони, як правило, найчесніші.

Щоби це не означало, звучить уже погано.

— І що саме вас бентежить, Марку Ігорьовичу?

— Мене багато бентежить, але про все послідовно. Почнемо з того, що у вас занадто великий штат, він навіть у сезон не завжди потрібний, — з непроникним обличчям вимовляє новий бос. — У нас зараз немає можливості утримувати таку кількість посад.

— Але зовсім скоро літо, як ми можемо саме зараз це обговорювати? — у  буквальному сенсі охає управителька. — Тут кожен на своєму місці, і за всієї поваги, Марку Ігорьовичу, ви просто ще не бачили, що тут робиться в сезон. Буде божевільня.

— Ну, перше літо й покаже, — Сокольський бере свій планшет, щось шукає, тикає часто екраном, а я, здається, перестаю дихати. Зараз він великий начальник, і це виглядає навдивовижу гарно. — Ви знаєте, Ганно Павлівно, які зараз часи у “Сан-Мартін”, ви самі показували мені всі документи, тому я не розумію, як можете набирати людей, коли ще роботи до ладу немає.

Ну, припустимо, він у чомусь має рацію. Зима і справді була для нас не легкою, але що буде далі?

— І що ж ви пропонуєте? — ніби прочитавши мої думки, цікавиться Ганна.

Марк відривається від екрана планшета, знову дивиться на мене, а в моєму серці жевріє примарна надія на те, що він знайде інший спосіб, щоб витягнути наш готель із фінансової прірви. Зовсім не той зручний, що у нього в голові.

— Насамперед мені хотілося б порушити питання з вашими адміністраторами, — з тоном, який не віщує нічого хорошого, вимовляє він.

— А що з ними не так?

Справді. По-моєму, кожна робить вагомий внесок у нашу спільну справу.

Я, Іра та Таня одразу переглядаємось, але мовчимо. Зараз нас обговорюватимуть, ніби нас тут зовсім немає.

— Все з ними так, але їх досить багато для готелю такого типу, — пояснює Марк, особливо не церемонячись.

Що означає багато?

— Троє, — невпевнено каже Ганна, ніби згадує, скільки ж нас там.

— Так, усі документи, а також бухгалтерські звіти, я бачив і розумію, що це дуже багато. Що вони добу роблять? Сидять? П'ють каву? Чи лежать на ліжках у номерах, розмірковуючи про високе? Мені здається, хтось із них просто не розуміє, що робить на своїй посаді, а я на це не згоден. Я хочу найкращих людей, щоб повністю віддавалися роботі, а не коротали тут час.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше