7

Сьогодні Лізи вдома немає. Я можу спокійно розслабитися та посидіти одна. Ось тільки незважаючи на ранкову розмову з подругою, мене однаково обіймає дика туга. Ще й за Лелькою сумую сильно. Так погано мені не було з того дня, коли я зрозуміла, що Островський не приїде до РАЦСу, і я стою одна під глузливими, зловтішними та співчутливими поглядами гостей.

І тут знову біль множиться в кожній клітині тіла. Нестерпно боляче. Хочеться кричати та лізти на стіни. Ще і гроші свої пхає мені, ніби за гроші можна купити прощення.

Кидаюся до скриньки, де сховала решту. Знаходжу купюри. Перераховую їх. Мало, але нічого, візьму мікропозику — і все віддам. Краще потім із зарплати відсотки платити, ніж почуватися боржницею цього гада.

Злість так і захоплює мене. Кладу долари в гаманець, подумки уявляючи, як шпурну їх в обличчя Островському. У фарбах уявляю. І нехай робить із ними, що хоче.

Не витримую й набираю батьків. Хоча всередині все вирує, краще заспокоїтись, щоб вони нічого не помітили.

Мама одразу бере слухавку. Наче відчувала, що я подзвоню. На екрані з’являється її обличчя, а там і батько підходить, зазирає. Він завжди так робить, сам телефон не бере, боїться зламати, а дивиться мамі через плече.

— Привіт, рідні, — говорю їм.

Тільки бачу знайомі обличчя — й усмішка сама з’являється на обличчі. І жоден Островський не перерве такого приємного моменту.

— Привіт, Танюшо, — батьки синхронно махають мені руками.

— Як у вас справи? Як Лелька?

— Лелька грає на городі, — каже мати. — А чому ти не на роботі сьогодні? Адже середа. І ще рано.

Згадую, що вони нічого не знають про моє звільнення.

— Ой, та я змінила роботу. Офіс у моєму районі, і більше платитимуть. Цього тижня в мене стажування, — викручуюсь, намагаючись не почервоніти під пильним оком батьків. — Поки пояснюють як працювати, а сьогодні перший день, тож керівництво відпустило раніше.

— Так? — тато із сумнівом дивиться на мене. — Ну добре. Зараз Лельку покличу.

Він відходить від екрана.

Залишаємося з матір’ю.

— Як робота? Як колектив? — запитує вона.

— Ой, чудовий колектив. Нас там п’ятеро буде в одному кабінеті.

— А керівництво яке? Хто там, чоловік чи жінка головний?

— Чоловік.

— От і добре. Не одружений? — мама грає бровами.

Жар приливає до щік. Ось як їй сказати, що це Островський? Сама не розумію.

— Що таке? Ти аж почервоніла, — каже мати після тривалої паузи з мого боку.

— Ой, ну він не одружений, тільки наречена є в нього. Секретарка…

— О, чула про секретарок. Ну якщо симпатичний, то чому б не спробувати?

— Мам, — докірливо дивлюся на неї.

— А що «мам»? Так і ходитимеш монашкою до старості? Все Павла забути не можеш? Знайди вже нормального мужика! Гаразд, заміж не хочеш, так для здоров’я ж треба!

Так, мама в мене проста, як три копійки. Що на думці — те й на язиці. Вміє приголомшити добрим словом.

— Все в мене зі здоров’ям нормально, — відводжу погляд. — І взагалі, нам із Лелькою чудово вдвох.

— Лельці батько потрібен!

— У неї є дідусь.

— Ага, а ще в неї є бабуся, — підхоплює мама іронічним тоном, — то може їй і тебе не треба? Нехай із нами живе!

Від цих слів стає боляче. Мама не розуміє. Їй добре, вона за тата у вісімнадцять років вийшла й досі командує ним, як хоче. А він мовчки дозволяє їй це робити — ну просто ідеальний чоловік. Не Островський. Той не дозволить собою командувати, он як Свєту осадив у мене на очах. Хоча міг би й обережніше з нареченою.

— Я тобі тільки добра бажаю, — зітхає мама, спіймавши мій пригнічений погляд. — Ну що ти розкисла? Коли приїдеш?

Поруч із нею чується шерех. На екрані з’являється світла маківка, а потім і щокате обличчя моєї Лельки з круглими, як у ляльки, очима. Вона й сама в мене, як лялька, хоч зараз на рекламу дитячого одягу. Волосся лляне, кучеряве, вії довжелезні, величезні блакитні очиська й ніс ґудзиком.

Дивлюся на неї, й на очах виступають сльози. Як же я скучила за своєю кровинкою. Але добре, що вона в селі, інакше ще й за неї довелося б хвилюватися.

— Привіт, мамо, — лунає дитячий голосок.

— Привіт, моя хороша, — старанно усміхаюся, щоб вона не бачила моїх сліз. — Як ти там? Не сильно дістаєш бабусю з дідусем?

— Ну ти чого? Звісно, ні. А коли вже до школи? — торохтить вона. — Катьці новий рюкзак купили! Він світиться! Вона вже всім похвалилася й фотки в соцмережах виклала. Їй там знаєш скільки лайків наставили?

Робить очі вдвічі більшими:

— Аж сорок штук! Мамо, я теж хочу!

Сміюся:

— Рюкзак, що світиться, як у Катьки, чи сорок лайків?

Лелька морщить чоло — перша ознака, що старанно думає.

— Ні,— хитає головою,— такий, як у Катьки, не хочу. Хочу кращий! На коліщатках! І кросівки, що світяться. І пенал із феями «Вінкс».

— Ну гаразд, — подумки підраховую фінанси. — Я тебе заберу наприкінці місяця — і все купимо.

— А швидше не можна? Я до школи хочу!

Дивовижна дитина, яка чекає не дочекається, коли вже до школи піде.

— Два тижні залишилося, потерпи, Лелю. Мені зараз треба гарну квартиру для нас знайти. Ми туди переїдемо — і тоді все зможемо купити, — пояснюю їй.

— А стара квартира? — дивується Лелька.

— Ти з’їхала? — вторить їй мама.

— Так, власниця підвищила квартплату, — безбожно брешу.

— І де ж ти зараз мешкаєш? — мама з підозрою дивиться на мене.

— У знайомої.

— Таня!

— Що? — роблю невинні очі. — Мамо, заспокойся, я доросла дівчинка.

— Дивись мені! Доросла вона, — бурчить мама. — Ти тепер не тільки про себе маєш думати.

— А мені бабуся зошити купила. Дивись які, — Лелька тицяє в екран рожеву обкладинку, посипану блискітками, посередині якої намальована фея у квітах.

— Яка гарна.

— Ага! — донька гордо задирає підборіддя.