8

Мої очі округлюються.

Усередині все холоне від страху. Мені коштує великих зусиль не скрикнути й не втекти, показавши тим самим, що він правильно здогадався. Але… як?!

— А що, ти думала, я рахувати не вмію? Їй вісім років, Таню. Це моя донька.

Я мало не сміюся від полегшення.

Нічого він не знає! А підозри — це таке, спробуй ще доведи. Мало хто там і що нарахував.

— Здається, вчора ми вже з’ясували, що я народила від кого завгодно, тільки не від тебе, — кажу жорстким тоном. — Якби від тебе…

Мені доводиться зібрати всю силу волі, щоб голос не здригнувся, і дивитися Павлові просто в очі.

— Якби від тебе, — повторюю, бачачи, як він хмуриться дедалі більше, — я б ще тоді зізналася. Поглянь на дату її народження. Якби я була вагітна від тебе, то народила б на два тижні раніше щонайменше. Тож це не твоя дитина.

— Досить!

Різкий окрик змушує мене здригнутися.

Островський б’є кулаком по столу так, що папери підстрибують, а комп’ютер жалібно деренчить. Але він не помічає цього. Пре на мене, як танк. Я встигаю лише помітити, як розлітаються гроші.

Задкую, злякавшись похмурого, непроникного погляду чоловіка.

Здається, Павло ледь не тріщить від крижаного сказу, що заповнив його.

Мовчки наступає на мене. Заганяє в кут і тільки тоді зупиняється. Я втискаюсь спиною в стіну. Паша нависає, уперши кулаки в стіну над моєю головою.

Дивиться так, що мені починає бракувати повітря.

— Це моя донька, Таню. Я не вірю, що ти лягла під іншого.

— А ти повір!

Мене охоплює раптова злість. Та як він сміє згадувати про мою доньку після всього, що сталося?

Упершись долонями в його плечі, штовхаю.

— Так, я швидко знайшла собі втіху! — кричу йому прямо в обличчя.

Очі наповнюють сльози. Обличчя Островського розпливається.

Паша схиляється до мене. Його запах огортає мене й дурманить.

Не вірю, що все так само, як і тоді. Такий самий ураган емоцій, який може змести все зі свого шляху.

Хочу прослизнути в нього під ліктем, але не встигаю. Паша хапає мене за потилицю. Його губи з відчайдушною злістю накривають мої.

Я завмираю. Паша застає мене зненацька. Мене кидає в тремтіння і ступор від цього поцілунку. Язик Паші нахабно розсовує мої губи. Я піддаюся. Жар охоплює все тіло. Давно приховані почуття спалахують усередині вогненною лавиною. Вона накриває мене від маківки до кінчиків пальців. Не можу опиратися їй. У голові все вимикається. Суцільна порожнеча. Залишається лише те, що ми з Пашею жадібно цілуємось.

Я тягнуся до нього, а він знову зробить боляче. Серце коле так, що хочеться його вирвати, аби не відчувати цей біль.

Задихаюсь від емоцій.

Поцілунок стає гірко-солоним від моїх сліз. І це протвережує.

Відштовхую Пашу. Дивлюся на нього з гнівом. Моя блузка пом’ята, ґудзики розстебнулися. Втім, це не має значення.

Внизу живота скручується важкість. Спекотні імпульси розходяться всім тілом.

— Островський, ти отетерів? — гаркаю, важко дихаючи.

Руками відчуваю жар, що надходить від його тіла. Він також важко дихає й дивиться на мене темними очима. Оглядає, кидаючи у фарбу. І мовчить. Він ніби хижак, який дорвався до своєї жертви й не хоче її відпускати.

Але ми не у тваринному світі. Так не можна. Не можна піддаватися тому, хто покинув і зрадив.

Ця думка діє, наче холодний душ.

— Островський, — повторюю з натиском. — Дай мені спокій. У тебе наречена за стіною!

— Пробач, Танюш, — він відкидає голову назад і гучно видихає. — Ти маєш рацію, так не можна, але нічого не можу із собою вдіяти. Тільки побачив тебе в цій блузці — і все, наче з котушок злетів. Ти ж її навмисне вдягла, щоб мене подражнити?

— Що?! Ні! — дивлюся на нього з обуренням.

— А навіщо тоді?

— Островський! Це просто доречна блузка! Не шукай прихованого сенсу.

— Чорт, — він натягнуто усміхається й куйовдить руками волосся. — Ну пробач.

— Це домагання на робочому місці, — шиплю у відповідь.

— Вирішив згадати, як воно. І не стримався.

У мене всередині все перевертається від його слів.

— Тоді згадай, як кинув мене в день весілля, — вбиваю в нього, як кувалдою, весь мій біль.

Адже хотіла стриматися. Не хотіла згадувати в його присутності минуле. Налаштовувала себе на те, що ми просто працюємо, що він начальник, а я підлегла. Але стає лише гірше! Ще й цей поцілунок. От чого він поліз до мене зі своїми губами?

Очі Паші розширюються, брови хмуряться. Він відсахується від мене, ніби я йому вліпила ляпаса. Відводить погляд убік.

Мене саму просто трясе. Горло болісно стискається. Руки й ноги тремтять. Погано мені. Агонія розповзається тілом.

— Цьому немає виправдання, — хрипко каже Паша й ловить мій погляд.

Його обличчя абсолютно спокійне. В очах — рішучість і якась порожнеча. Як у людини, яка поставила мету.

— Твоя правда. Я піду. Нічого нам згадувати минуле.

Обходжу його. Він не намагається мене затримати, тільки дивиться.

Беруся за ручку дверей і раптом чую в спину:

— Таню, я хочу, щоб ти дала згоду на аналіз ДНК. Навіть якщо це не моя донька, я хочу… переконатися.

Мої очі розширюються від жаху. Втупившись у двері, намагаюся збагнути, що відповісти.

Ні. Це точно ні. Але я розумію, що він просто так не відчепиться. У нього є гроші та зв’язки. Він доб’ється аналізу й без моєї згоди.

— Мені начхати, чого ти хочеш, Островський, — кажу, не обертаючись. Не хочу, щоб він бачив моє обличчя. — Ти до моєї доньки й на крок не наблизишся.

— Це твоє останнє слово?

— Так!

— Що ж…

За спиною висне пауза. Вона така довга, що я не витримую й дивлюсь через плече.

Павло чомусь задоволено усміхається. І раптом каже:

— Добре, тоді я доб’юся аналізу через суд. Іди, Таню, час на робоче місце.

Останню фразу він вимовляє лагідним тоном, ніби вирішив підсолодити пігулку.