12

Вечір, який мав стати млявим, переростає у фіаско. Мені варто неймовірних зусиль тримати емоції під контролем та усміхатися, коли Островський робить усе, щоб вивести мене із себе. І для цього не жаліє ні свою Свєточку, ні Олексія.

А мені Льошу шкода, він хороший хлопець і не заслужив бути хлопчиком для биття. Тому я весь вечір тримаю його за руку. Він відповідає мені легким потиском. Нічого не розуміє, але ретельно вдає, що все нормально.

Нас рятує телефонний дзвінок біг-босу.

Вмить втративши невимушений вигляд, Паша підносить телефон до вуха.

— Слухаю, — голос вкрай тверезий. — Добре, виїжджаю.

Прибравши телефон, кличе офіціанта:

— Запиши на мій рахунок.

І підводиться з-за столу.

Ми чекаємо, що він хоч якось пояснить те, що відбувається, але це ж Островський. Він звик іти по-англійськи, без пояснень.

— Паша? — Свєта розгублено встає слідом за ним. — Щось сталося? Куди ти?

— Мені треба поїхати. Виникла проблема на виробництві.

— А як же я? Ти мене тут кидаєш?

— Візьми таксі та їдь додому.

На стіл лягає купюра.

— А ти? Коли на тебе чекати?

— На мене чекати не треба. Я ночуватиму в себе. Зустрінемося на роботі, Тетяно Михайлівно.

Останнє вже стосується мене.

Свєта кидає на нас із Льошею злісні погляди. Наче це ми винні, що її кавалер втік! Хоча можу її зрозуміти. Мені б теж не сподобалося, якби мій наречений так холодно відшив мене в присутності колег чи друзів.

Павло йде, наостанок нагородивши мене довгим поглядом. Вона хапає зі столу купюру й ховає в сумочку. Потім набирає таксі. Її пальці літають екраном смартфона, обручка знущально підморгує кожною гранню діаманта.

Не хочу на це дивитись. Краще піти, поки тоскне відчуття на душі не трансформувалося в ревнощі або в заздрість. Навіть не знаю, що гірше: ревнувати чужого чоловіка чи заздрити його жінці.

Ми з Льошею встаємо одночасно. Мабуть, він теж хоче втекти. Зім’ято прощаємося зі Свєтою, але вона ігнорує нас.

Ну й добре.

На вулиці Льоша викликає таксі. Його машина залишилася стояти біля бару, до того ж він випив трохи.

— Ти вибач, — кажу, незграбно тупцюючи на місці, — так незручно вийшло. Весь вечір тобі зіпсували.

— Та ні, ти тут зовсім ні до чого. Вечір був чудовим, — він підморгує мені.

— Авжеж, скажеш таке. Я ж бачила, що тобі було ніяково з керівником за столом.

— Вважатиму, що це перевірка на стресостійкість. І взагалі, коли б я ще спробував на халяву «Дім Періньйон».

Знизую плечима. Мені ця назва ні про що не говорить.

— Те, що ми пили, — пояснює Льоша, помітивши мій жест. — Це дуже дороге шампанське.

— Але не дуже вже й смачне, — кривлюсь, згадавши той кисляк. — Я солоденьке люблю.

— То воно ж сухе! — Льоша вже щосили веселиться.

— Яке ж воно сухе? — підіграю йому. — Дуже навіть мокре!

Чи то від накопиченої напруги, чи то від того, що все закінчилося, але я починаю сміятися. На той час, як під’їжджає таксі, ми з Олексієм регочемо на всю горлянку. У мене сльози горохом котяться щоками й живіт уже від сміху болить. Мій напарник зігнувся навпіл і тремтить від сміху, обхопивши живіт.

— Обкурились чи що? — лунає на ґанку ресторану голос охоронця.

І це чомусь веселить нас ще більше. Ми вибухаємо новим нападом сміху.

— Що ти робиш завтра ввечері? — запитує Льоша, коли таксі зупиняється біля мого будинку.

— Переїжджаю. Хочеш допомогти?

— Із задоволенням.

Він проводжає мене до під’їзду. Не намагається взяти за руку, не намагається поцілувати. Бажає доброї ночі й сідає в таксі. А я, варто зізнатися, трохи розчарована. Після такого вечора все ж таки чекала, що він якось виявить свій інтерес.

Невже такий сором’язливий?

Гаразд, потім розберуся. Зрештою, я вільна жінка, а він симпатичний чоловік і теж вільний. Чому б нам не спробувати?

Стільки років я жила спогадами про Пашу, майже поховала себе. Час забути про нього. У нього є Світлана.

Вранці мене будить настирливий дзвінок. Не будильник. Намацую на столі телефон. На екрані блимають десять пропущених та три повідомлення в месенджері. Усе від Насті.

Читаю останнє:

«Варлєєва! Де тебе носить? Хутко в офіс!»

В офіс? Так тільки восьма ранку! А робочий день із дев’ятої.

Серце завмирає, коли передзвонюю Насті.

— Алло, що відбувається? — нервово сідаю на ліжку.

— У нас форс-мажор! — чую її захеканий голос. — Мля, ​​як все невчасно! Одягайся та дуй на роботу!

— Та що сталося?

Судячи з голосу Насті — щось дуже серйозне. Тож я швидко одягаюся, розчісуюсь на ходу й у розстебнутому пальті збігаю сходами. Лізка ночувати так і не прийшла, залишаю їй ключі в поштовій скриньці.

— Податкова їде чи що? — бурчу в телефон.

— Гірше! — видихає Настя в слухавку перед тим, як відключитися. — Керівництво нашого головного їде із Франції! Це труба! Тож до суботи працюємо в авральному режимі, з восьмої до восьмої. Але ти не сци, за понаднормові — подвійний оклад.

Як не одне, то інше.

На роботі й справді якийсь кіпіш, ніби менеджери готуються до податкової перевірки. Усі бігають, метушаться. Обличчя стурбовані, нервові. Вочевидь, цей партнер — серйозна шишка. Подейкують, що це до нього нещодавно їздив Островський, а тепер він до нас із візитом у відповідь.

Самого Паші, до речі, також немає, як і його Світлани.

— Поїхав на брифінг, — пояснює мені Льоша. — Кажуть, вони з цим Білецьким друзі ще з армії.

У мене очі округлюються. Паша служив? Ось так новина…

Пам’ятається, у нього в інституті була військова кафедра. Навіщо йому ще й до армії було йти? Цей Островський сповнений сюрпризів!

— А що це за Білецький? — цікавлюсь, мало не забувши.

— Ігор Білецький — генеральний директор «Шарпонт-груп», цього французького холдингу, від якого в нас філія.