Глава 1

Вчора я тільки лягла трішки відпочити, і здогодайтеся що? Правильно, я заснула, і прокинулася зранку, від того, що хтось ходить по кімнаті. Я відкрила ліниво очі, і побачила дівчину. Волосся темного кольору, трішки нижче плечей, одягнена у джинси темного кольору, і футболку - білого. Вона бігала по кімнаті, ніби кудись спішила. 

- Кудись запізнюєшся?-запила я.

- О, а я думала тебе доведеться будити.

- Чому будити?-не зрозуміла я.

- На годинник подивись,- після цих слів, на її обличчі з'явилася легка посмішка.

- О чорт!-я навіть трішки підстрибнула від неочікуваності, на годиннику була майже дев'ята година,- коли ти хотіла мені про це сказати?

- Ну... Ми ще встигаємо,-вона посміхнулася і підійшла до дзеркала наносити макіяж.

- Так, Дашо, заспокойся, ти ще встигаєш,-подумки хотіла себе заспокоїти.

На збирання в універ в мене пішло десять хвилин, ого, рекорд. Вибігла з кімнати навіть не попрощавшись з сусідкою, але ми вже встигли познайомитися. Вона виявляється навчається вже на другому курсі, і все, більш-менш тут знає. Звати її Олександра, і приїхала сюди навчатися з іншої частини країни, живе далеко, тому як і я, приїхала сюди на рік. А далі будуть довгоочікувані для всіх канікули.

Я влітаю у аудиторі, і прошу вибачення за запізнення, бо виявляється, всі мої спроби не запізнитися, були марними. Викладач відразу трішки нахмурив брови, а потім сказав:

- Добре, на перший раз вибачаю, але щоб більше такого не повторювалося,-я слихила голову, і сказала у відповідь:

- Добре, це було  вперше і востаннє.

Мені показали вільне місце, і воно виявилося біля білявки, мала вона середній зріст, і по її одягу було видно, що вона мешкає саме тут, у місті. На ній була брендова сукня ніжно-рожевого кольору, і босоніжки на високому каблуку. 

Я сіла біля неї. Цілу пару, вона лише інколи кидала на мене свої неприязні погляди, і ні словом не промовилась. А я ж, сиділа і пильно спостерігала за Валентином Миколайовичем, так звали викладача, і майже все занотовувала у зошит. Бо мені тут права на помилку немає, щось не вивчила, чи не здала вчасно, можуть виграти, а мені це аж ніяк не потрібно. 

Після закінчення пари я підійшла до викладача.

- Валентине Миколайовичу, я б ще раз хотіла попросити вибачення за сьогоднішнє запізнення, чесне слово, такого більше не повториться.

Він дивився мені пильно в очі, і через хвилину промовив:

- Добре, вірю, і я ж надіюсь ти весь матеріал встигла занотувати? Бо тобі тут буде не легко,- так, я зрозуміла це, цей універ для дітей заможних людей, і я тут навіть могла не бути, але я завжди добиваюся поставленої цілі, і тому я тут.

- Так, можете не хвилюватися, я все встигла, і ще б хотіла запитати, чи є якась додаткова література?

- Дівчинко, тут майже ніхто книгами не користується, в усіх є Інтернет,-і він посміхнувся, таке відчуття, ніби насміхався з мого питання.

- Добре, я зрозуміла.

Після цих слів я розвернулася, і попрощавшись вийшла з аудиторії. Ще було трішки часу до наступної пари, і тому я пішла нікуди не поспішаючи. 

Навколо всі були розбиті по невеликих групках, говорили і голосно сміятися. Я не помітила коли дійшла до потрібного мені місця, вже скоро має початися пара, і тому я швиденько зайшла в середину. В кінці аудиторії була та сама білявка, біля якої я сиділа декілька хвилин тому. 

- А ось і наша простушка і заучка, цікаво, як ти цього разу не запізнилася,-і всі навколо почали сміятися, лише один з хлопців дивився на мене пильним поглядом, і навіть не посміхнувся. Він не з нашої групи, тому що я його бачила тут вперше, та і на першій парі його не було, можливо він запізнився більше за мене? Ні, цей варіант відпадає, він виглядає трішки старше інших.

Я проігнорувала її фразу у мою сторону, і сіла на вільне місце по середині, біля хлопця. Він мене ласкаво прийняв.

- Не звертай на неї уваги, їй якби тільки над кимось знущатися,-сказав він.

- Ти з нею знайомий?

- Так.

І на цій фразі зайшов в середину викладач. Цей предмет я майже знала, тому дозволила собі трішки більше дізнатися про свого сусіда по парті. Ним виявився Віталій, по його розповідям, він відразу не поступив сюди, і його батьки заплатила. Як же я таких людей не люблю, але він був приємний у розмові, тому на те, я закрила очі.

Перший день навчання закінчився, чесно кажучи, я трішки втомилася, але нічого, звикну. Ось я переступаю через поріг коледжу, і мене сліпить яскраве сонце, тут я вирішую що залишок дня я присвячу прогулянку. І раптом мене з думок вибиває якийсь хлопець, він налетів прямо на мене, і я не втрималася, і впала.

- Дивись куди йдеш, зовсім сліпа?-мене реакція його вбила. Але потім його лице витягнулося в здивуванні, він швидко розвернувся і пішов.

- Навіть не допоможеш піднятися?-гукнула я у відповідь, але він вже зник.

Це був той самий хлопець, який дивився на мене пильним поглядом, тоді, коли сидів біля тієї білявки, я помилитися не могла.

Як вам такий перший день навчання? І якщо не важко, то будь ласка діліться враженнями у коментарях, щоб я знала, чи варто продовжувати))