Я не хотів

Змусивши себе заспокоїтись, я спустилась на кухню і приготувала собі поїсти.

Більше для Бальмона, чи Гранжа, як би там його не звали, я готувати не збиралася.

Я чула як ельф повернувся додому, проте, не спустилася, щоб його зустріти.

Через якийсь час у двері постукали.

– Флоро, ти там? – почула голос, що став для мене таким рідним.

– Так, я тут.

– Можна увійти? – спитав напружено.

– Заходь, – відповіла тихо.

Ельф увійшов і його очі ковзнули по моєму розпущеному волоссю й тонкому синьому халатику.

Мимоволі відчула, як червонію.

– Квіточко, я знаю, що останнім часом сам на себе не схожий, та в мене є деякі справи, як тільки я з ними розберусь, зможу про все тобі розказати. Я, власне, зайшов попередити, що мені треба поїхати на декілька днів, – він трохи помовчав – а може, й більше. Тож, не сумуй тут без мене.

Широкими кроками скоротивши відстань між нами, Льє охопив руками моє лице й притягнувши до себе, поцілував.

Його язик, гарячий та владний, торкнувся мого. Низ живота занив і мені захотілося розридатись.

Відірвавшись від моїх губ, він поцілував мене в маківку і розвернувшись пішов до дверей.

– Льє! – вигукнула я.

– Що? – спитав він озирнувшись.

Хотілося прокричати йому, що я його кохаю, і що в нас буде дитина, і що йому загрожує небезпека, та я лише кволо посміхнулася й проговорила:

– Повертайся скоріше.

Він кивнув і вийшов.

Дні минали один за одним. Спочатку, я нічого не помічала. Навіть, встигла запевнити себе, що артефакт не подіяв, і нічого поганого не станеться.

Льє не повертався, втім, попередив по кристалу зв'язку, що затримується.

Та жахіття почалося вночі. Годинник пробив дванадцяту, наступив останній, сьомий день відведеного мені тижня.

Я прокинулася від болю в животі. Спершу не могла зрозуміти, що відбувається, а потім до мене дійшло.

В голові прохрипів низький незнайомий голос:

– Шууукай, стаане гіііршшше.

Скроні здавило і я сповзла з ліжка, всівшись на підлогу.

– Шуукай! – пролунало знову.

Живіт звело судомою.

Всередині похололо.

– Добре! Добре! – скрикнула я, сама не знаючи до кого звертаюсь.

– Шууукай, часуу мало.

Біль відпустив і я приклала руку до живота.

Пальці тремтіли.

На підлозі щось засяяло. Придивившись я побачила універсальний ключ для сховків. Я ж його викинула! По дорозі додому!

Повільно піднявшись, схопила кристал і пішла в спальню Бальмона, до сховку, який я бачила тоді.

Відкривши його, знайшла купу незрозумілих мені предметів: якісь склянки, банки з чорною рідиною, ножі, кинджали. Та, жодних папок там не було.

На очі навернулися сльози.

Духи! Що я роблю! Треба опиратися!

Немов у відповідь на мої думки, в голові знов прошелестів голос:

– Шуукай…

Низ живота стисло і мені стало ясно, що у цій боротьбі я програю.

Через три години, я перевернула увесь дім, та нічого не знайшла.

Від втоми та відчаю, я всілася у крісло в кабінеті Льє, за його столом.

Погляд ковзнув по бумагах, що висились рівними рядами.

Просто зверху, на одному з них лежала біла папка, перетягнута червоною стрічкою.

Я схопила її та відкривши, побачила чотири абсолютно чисті аркуші.

– Дообре, – протягнув голос в голові – ти знайшла, зустріч о 12.

Притиснувши долоні до обличчя, я розридалася.

Він навіть не сховав документи! Не сховав!

Звичайно ж! Від кого б це?!

Спати я вже більше не лягала.

Рівно о пів на дванадцяту вийшла з дому.

До тої лави йти було зовсім недовго, тож, я практично повзла по вулиці.

В голові крутилося, а ще, мене почало нудити.

Запах випічки й духмяних напоїв на ятках викликав у мене справжню відразу.

Як не плелася, та все одно прийшла.

Всілася на лаву й втупилася на свої туфельки. Ті самі, що подарував Льє, з метеликами. Якби тільки я могла опиратися!

Я скоріше відчула, аніж побачила, що Корил вже тут.

На його бридкому обличчі розквітла хижа посмішка.

– Отже, ти знайшла! – його очі буравили мене – От і молодець, давай сюди. – він простягнув руку.

Я повільно, наче уві сні, відкрила сумку й почала витягати з неї папку, коли навколо оглушливо завила сирена.

Враз, майже пуста площа сповнилася людьми у формі.

Мої очі розширились, коли серед них, я побачила Бальмона.

Він дивився прямо на мене незмигним поглядом. Холод. В його очах був крижаний холод.

Ельф роздивлявся мене наче якусь комаху.

В грудях почало пекти. Немов крізь товщу води, я чула обвинувачення, що пред'явили Корилу.

Контрабанда, хабарництво, викрадення секретних паперів, список продовжувався, та я перестала розуміти слова.

В очах потемніло і я втратила свідомість.

Коли прийшла до тями, то виявилося, що лежу на софі у просторому світлому кабінеті.

Потихеньку сіла й роззирнулася. Навпроти мене стояв широкий стіл, а за ним відкинувшись на спинку крісла сидів Льє.

Його очі уважно слідкували за кожним моїм рухом. Обличчя застигло холодною маскою – жодної емоції.

 Я не знала, що сказати, тому мовчала.

Він заговорив першим.

– Я б хотів знати одне – навіщо? Навіщо, Флоро? – рівним голосом спитав Льє.

Сподіваючись на те, що дія артефакту закінчилася я хотіла сказати, що я ні в чому не винна, та слова застрягли в горлі.

Виходить, поки Корил живий, або ж поки є той артефакт, я нічого не зможу пояснити Бальмону.

Та, невже, він вірить, що я могла навмисне вкрасти ті документи?

Судячи з його погляду – вірить.

– Мовчиш? Скажи мені, Флоро, ти давно з ним співпрацювала?

В мене рот відкрився від подиву? Що? Співпрацювала? Що за маячня!

Та замість протесту вийшов лише жалісний писк.

Льє потер скроні.