Я уже не зможу пропасти

Пауза все тяглася, тяглася. Мої пальці побіліли на тих відполірованих не першим поколінням жильців бильцях.

Красиво. Темна деревина, біла рука, рідний голос, що вражає в саме серце.

Я ж знала, що казка не вічна.

Й він не має любити моїх дітей так, як їх люблю я.

І це нормально, що в нього були жінки. Я сама мала двох чоловіків.

Він піклується про нас.  Навіть людину найняв. За їжу. Смішний.

Ці двоє ж не тому мені розказали про нього, щоб  просто поговорити.

І розмову записали не випадково.

Договорюйте вже. Я майже готова вислухати.

Не віриться, що він поїхав у відрядження. 

І чому мені шкода батьків, а не тільки себе? Зараз вони щось скажуть, і я більше не побачу свого принца. Мені сьогодні снилося, що він весь палає від жару й зве мене. А я не можу до нього підійти.

У мене бувають віщі сни. Як он той з видінням двоярусних нар і прив’язаних людей.

Але ж Данило не помирає, бо вони б тоді були біля ннього. А так тільки нас зараз розлучать. 

Візьми себе в руки, принцесо. Все, що не смерть,  оборотне.

-Ганно, - голос сумної красуні був наче припилений - ми вас не женемо, але сюди занесли кір. Він дуже небезпечний для дітей, ваші діти можуть захворіти, а ускладнення бувають жахливі.

-Так, ви праві. Ми повертаємося додому, бо тут небезпечно. Бажаю вам не захворіти. Дуже дякую, що прихистили нас в тяжку годину. Хотілося б мені вам віддячити за вашу гостинність. Але нехай краще вас минають неприємності.  

-Що ви, це була радість для нас. - заговорив хазяїн цього вишуканого будинку й глава сім’ї - Ви з вашими розповідями й ваші діти прикрасили наше нудне існування.

Як там казав мій принц про нас? Дивна, але красива ваша сім’я, красива, але дивна. У нього  теж така. Як пече під серцем. Тільки б не впасти.

-Я зараз візьму дітей і ми спустимося вниз. Нам відчинять ворота?

-Вас відвезе водій. Ми вас не відпустимо просто так. Думаю, вам не завадить трохи готівки на перший час.У вас намічається ремонт?

Він ніби питав і разом з тим не питав, уже діставав з внутрішньої кишені піджака конверт. Побачив мій погляд і здогадався, що переграв. Але продовжував тягнути білий пухкий пакунок. А той зачепився за щось і не хотів виходити з кишені.

Виставила вперед вільну руку.

-Ні, що ви. ОСББ усе бере на себе. Це його клопіт. Не переймайтесь.

Повернулась і пішла до дитячих кімнат. Сонце сідало за дерева у саду й робило на підлозі  хрести з тіней від віконних рам. 

Холодно. Нічого, дома зігріюся.

Діти сиділи в кімнаті Сонечка і дивились щось у великій книзі з гравюрами. Алекс клював носом.

Правду сказав Данило. Вони кого хочеш заганяють, вік такий і здоров’я є.  Я рада, що вони такі. А кому не подобається, той нехай дітей не заводить.

-Діти, нам треба швидко зібратися і їхати додому. Тут не можна залишатися, бо тут інфекція.

Як підхопимо, то знов тренування пропустите й не візьмуть вас на змагання.

Близнюків наче Лизя злизала, так швидко побігли збиратися.

Та й збирати особливо нічого.

Алекс миттю прокинувся й кинувся нам допомагати, на мить вискочив і повернувся з жмутом одягу в руці, безпорадно озираючись.

-От. Нікуди покласти. У вас немає пакета?

-Ви їдете з нами? Але ж вас найняв Данило.

-Братан сказав з вас очей не спускати й берегти дітей. І що ви смачно готуєте.

Що ж. Я добра господиня. І схоже мої відмовки не подіють. А ще це остання ниточка, що нас з’єднує з принцом. Його піклування навіть не образливе, хоч прогодувати такого хлопця не просто. Але й діти будуть доглянуті і в безпеці.

Руслан не дає про себе знати, але він може просто чекає на слушний момент. Його чомусь боюся більше, ніж усіх,  хто на мене злий через  розголос про ту жахливу клініку і архівні справи.

Що ж. Від принца я можу взяти відкупне. Не будемо себе дурити, це і є хабар. Ну буду хабарницею. Алекс необхідний нам. Бо зараз одна не впораюсь.

Занадто швидко звикла до комфорту й до того, що про мене піклуються.

-Ви ж не виженете мене? Мені нікуди йти. - хлопець перелякано дивиться й кліпає білястими віями за скельцями круглих окулярів.

А я це вже колись чула - про нікуди піти. Від Данила.

Не можна плакати. Казка була чарівна. Мені того тепла на все життя вистачить.

А тепер додому.

-Ось вам пакет. Нас відвезуть, мені сказали.

-То добре. Бо грошей не залишив братан. Йому було дуже, кгм, він дуже спішив, літак не чекатиме, от.

Ех, Алексе. Брехати тобі ще вчитися й вчитися. А може не вчись.  То не твоє по-моєму.

-Ясно. Беріть Сонечко на руки й спускаймося.

Ми спустилися. Алекс ще й мене підтримував.  Добре, бо я звикла до цього за кілька тижнів.

Від нервів мене нудило. Але перший шок минув.

Написала Данилові записку.

"Ні про що не жалію". 

В холі на нас чекала сумна принцеса.

Вона простягла Сонечкові щось м’яке, плюшеве й з великими очима, загорнуте в напівпрозорий папір і прикрашене бантиками. 

-Сонечко, візьми від мене цю іграшку, як від бабусі  б узяла. З щирого серця, на пам’ять. 

Сонечко чомусь притислася до нашого охоронця й злякано відмовилася.  Майже пошепки, але в холі була добра акустика. І почули всі.

-У мене є дві бабусі. Більше не можна, а то комусь бабусі не вистачить, і він сумуватиме. Ви йому краще подаруєте іграшку, а у мене багато їх є. До побачення, принцесо Лілі, у вас було нам  дуже гарно і сад красивий. 

Сумна красуня стояла на місці, але мені здалося, що відсахнулася. Вона повільно закрила красиво підведені очі, потім так само повільно відкрила. 

-Мені теж було з вами дуже гарно, Сонечко. До побачення.

Ми пішли. Але погляд її здається відчували всі, аж поки машина не від’їхала.

Я повторювала, як ненормальна всю дорогу до самих дверей одне й те ж.