Вилазка, або "Жериво"

Сиджу і дивлюся на Мієчку. Така худесенька. Така нещасна. Так шкода її. Схилилася до подруги, жаліючи її. Ммм... Пахне не дуже, але все одно трішки м’яса є. Жену геть нав’язливі думки, і разом з тим Мія мене відштовхує: – Ти що, здуріла? Зжерти мене надумала?

Упс... Відриваю зуби від її плеча. Злегка почервоніло. Щось я замріялась. Дивлюся на Славіка винувато.

– Своїх не їмо, – він суворо поглянув на мене.

– Та я не навмисне, – роблю невинний вигляд. Я ж дійсно не хотіла.

– Потерпіть, дівчата. Сьогодні вночі сходимо на завод, добудемо їжі.

Прикро, що м’ясо так швидко закінчилося. Бабиська виявилися досить смачними, а от чоловік злегка тухлятиною віддавав. Хоча, воно не те, щоб скінчилося. Просто поки ми чергували з Славком, трохи відволіклися на любощі, і тим часом налетіла зграя ворон і залишила нас без провіанту. Часом таке трапляється.

Ненавиджу тих чорних пернатих. Кажуть, раніше на землі було безліч птахів, гарних, яскравих, навіть домашніх, і їх можна було їсти. А ці чорні тварюки отруйні. Ще й постійно крадуть у нас їжу. Літають величезними зграями. Якщо людина десь зостанеться поранена чи слабка сама – і її з’їдять живцем. Страшно уявити.

Тож ми не встигли вчасно відлякати ворон, а вже коли зграя нападала – ховайся, хто куди. Ми зі Славіком залізли всередину великої бочки на звалищі. Трохи лячно довкола, але вчувалася якась у всьому цьому романтика. Він міцно мене притиснув до себе, захищаючи. І так ніжно нюхав мою шию, вухо. Поцілував. Злегка прикусив.

А потім бочку перекинуло. Мія у гніві виявилася ще страшнішою за ворон. Кричала, на чому світ стоїть, що ми запаси профукали. Ганялася за нами з якоюсь патикою, загрозливо нею розмахувала, а ми знай – руки в ноги і драпака звідти.

А тепер постало питання, що ж їсти? Тому ми з Славком, почуваючи власну провину, зголосилися піти за припасами. Я на таке завдання йду вперше. Бачу, що Славік трохи хвилюється, але виду намагається не подавати.

Зупинилися біля резервуара з рідкими відходами з заводу. Набрали звідти мутної жижі в фільтро-пляшки, або просто фільтри, зробили по ковтку. Ще на тиждень вистачить. Кажуть, раніше люди щодня пили мінімум по два літри води на день. Це ж жах якийсь! Куди можна стільки рідини залити? Люди, раніше, мабуть нагадували бочки. Або мішки. Ми два літри днів десять п’ємо, і то, якщо спекотно. А так навіть на чотирнадцять днів може вистачити.

Рухалися в напрямку величезної огорожі. Саме нагода поспілкуватися. А то все часу бракує – то тренування, то сон, то від Мії усамітнитися хочеться, а там не до розмов.

– Славік, а якби в нас закінчилися харчі, ти міг би мене з'їсти? – давно мене мучить це питання.

Він так здивовано на мене подивився, як на слабоумну, а потім каже, сміючись:

– Маленька, навіщо мені тебе їсти? В нас же Мія ще є? – і підморгнув. Щось я не зрозуміла, це так, чи ні? Продовжую своє гнути.

– Уяви ситуацію. Кінець світу. Їсти геть зовсім немає чого. Ми з тобою залишилися вдвох. Більше нікого. Ти б мене з'їв? – зупиняюся, тримаючи його за руку. Дивлюся уважно в очі. Хочу бачити, не лише чути. Торкнувся великим пальцем мого підборіддя. Такий серйозний. Ех, красунчик.

– Квіточко, хіба що понадкушував би. Нащо псувати таку красу?

– Ну і дурак. А я б з'їла, – повернулася і пішла далі. Навіщо помирати обом, якщо один може ще пожити? Він сильніший, витриваліший. З’їв би мене, і жив далі. Не розумію цих чоловіків з їхньою тягою до романтики. Поїсти б, поспати, а тоді й романтики можна.

Підійшли до стіни. Я дивлюся на це страховисько, висотою з нас трьох, потім на нього, і кліпаю отетеріло:

– Я ж не ворона, щоб туди злетіти?

– По-перше, не ворона, а ворон, – знавець, блін, знайшовся. – А по-друге, літати не треба. В мене все є.

Дістав мотузку з гачками. На гачках ганчір’я. Розкрутив і закинув на металеву стіну. О, круто, з ганчірками не чутно. Гарно він придумав. Але ж я висоти боюся, жуть! Ще й сил немає. Їсти хочеться.

Зібралася з думками і полізла слідом за моїм коханим. В нього так легко вийшло - кліп-кліп, і вже на горі, висить на заборі, поки я барахтаюсь по тій мотузці. Руки ріже, ноги не слухаються, хоч зубами хапайся. Ледве видерлася і повисла, перевести подих. А тут виявляється стіна товста, можна і посидіти перепочити.

Вмостилася, і махаю ніжками. А Славко встав, зробив кілька кроків по стіні, щось нащупуючи ногами.

– Піднімай свою дупку, Квітко. Йдемо далі.

Квітка, раптом що – то моє ім’я. Кажуть, що раніше такі дерева були, різнокольорові, гарні. З’являлися, коли тепліло. А оскільки я теж гарна і яскрава – то мене так і назвали: Квітка. Підійнялася і пішла слідом. Страшно, блін. З одного боку прірва, з іншого – теж. Тримаюся за його руку. Вчепилася, як в здобич. І раптом він робить сміливий крок прямо у прірву...

Я ледь не надзюрила з переляку. І сама ледь не полетіла в інший бік, щоб втримати його від безумства. Добре, що він шустрий у всьому. Підхопив мене в міцні обійми, і каже:

– Не бійся. Просто йди за мною.

А я дивлюся донизу і не розумію, як не боятися? Там же високо. Не чекаючи, поки я оговтаюсь, повернувся спиною, взяв мене за руку.

– Тримайся чітко за мною, крок у крок, – додав, і пішов... повітрям. Я то трималася, але в голові не вкладалося, по чому саме ми йдемо? І якої миті звєздонутися можемо? Заплющила очі (одним, правда, підглядала з острахом), притиснулась до чоловіка і пішла.

Дійшли до даху заводу. Я впала, радісно відчуваючи тверду опору під ногами. Видиму опору. Штанці сухі – і то добре. Славік схопив мене за руку:

– Ніколи відпочивати. Ти на шухері, я донизу.